пʼятницю, 3 травня 2019 р.



ДВА АЛЕКСАНДРИ:
Семантика образів
Александра Македонського
 у Плутарха і Псевдо-Каллісфена[1]


Його жадоба до подвигів... допомагала йому долати простір і час.
Плутарх, „Александр”

Говорячи про переклад, ми маємо на увазі тлумачення не лише словесних текстів, а знаків культури взагалі – і людського вчинку передовсім[2]. Для Плутарха й анонімного автора „Александрії” таким  вихідним „текстом” був життєпис Александра Макендонського як він зберігся в подекуди суперечливих джерелах. Тому цікавим процесом був відбір крізь світоглядне „сито” своєї епохи з численних фактів саме тих, які були більш значущими для „тлумача”.
Наше завдання – виявити, чому в процесі перекладу одні й ті ж дії  історичної особи набувають різної семантичноїй та ідейної наповненості.

Плутархові „Паралельні життєписи”
Плутарх із Херонеї (бл. 45 – бл. 127рр.) був видатною постаттю грецького відродження ІІ ст. н. е. Йому належить низка моралістичних трактів і „Паралельні (в укр. пер. – порівняльні) життєписи”, які ілюструють його моралістичне вчення. Тому „Життєписи” оперують головно моральною проблематикою, в центрі якої – людинолюбство і виховні питання („пайдея”)[3]. Новаторство Плутарха в біографічному жанрі полягало в основному в доборі героїв (державні діячі – на відміну від культурних, що було характерно для інших авторів)[4].

Роман Псевдо-Каллісфена

Псевдо-Каллісфенова[5] „Повість про Александра”[6] – це пізньоантична памятка, найдавніша версія якої постала у ІІІ ст. н.е. в Александрії на основі фіктивної кореспонденції Александра із залученням однієї з численних історій його походів. Роман був інтерпретований майже тридцятьма мовами[7]. Давня Русь знала кілька версій, але ми зосередимося на найпінішій з них – „сербській” (XV ст.)[8], роблячи при потребі інтерполяції на латинську версію, „Historia de preliis”[9] („Повість про битви”), яка постала не пізніше ХІІІ ст. Навіть при поверховому порівнянні цих текстів не складно переконатися, що вони становлять певну єдність, загалом не далеко відходячи від першоджерела. Тому ми порівнюватимемо їх (як певну summa textorum) із Плутарховим життєписом Александра[10].

Часопростір Александрових мандрівок

Плутархів Александр зі своїми походами втілює відцентрові устремління до меж ойкумени еллінів. Його шлях – це радіус, обмежений сферичним, замкнутим у собі космосом, описаним у платонівському „Тімеї”. Александр доходить до Гангу, але не перетинає його – Рубікон замкнутої світобудови не перейдено, бо воїни відчайдушно протестують (р. 62). Але примітно те, що Александр „гадав, що всі його дотеперішні подвиги не матимуть ніякої ціни, якщо він не перейде Ганг”. Для нього цей перехід мав таке значення, що він „із жалю й гніву усамітнився у своєму наметі й довго не виходив на люди”. Перед нами герой, якому вже затісно у сферичному хронотопі античної світобудови, але виходу з нього він ще не бачить.
Місце Александра в часопросторі Каллісфена ілюструє одне з передвість про народження героя. Пролітаючи через спальню Філіппа, орел випустив яйце, з якого вилупилася змія. Але коли вона захотіла залізти назад, то померла. Так і Александр у Каллісфена розбиває стіни сферичного часопростору, щоб вилупитися  у просторово необмежений світ магічного. У сербській версії примітні повторювані кілька разів слова, що Александр „вийшов зі всесвіту”: у сферичному хронотопі утворюються проломи, крізь які герой вирушає в мандри до раю і островів блаженних. Це герой, який сам конструює свій простір. У ньому є щось від Одіссея з „Пекла” Данте: „...потяг небезпечний / Душі моєї – бачить в світ вікно, / Людську чесноту і порок конечний”[11].
Середньовічний інтерпретатор осмислює простір у біблійних категоріях. Бог „вимагає від своїх обранців, щоб вони передовсім „вийшли” куди-небудь у невідомість із місця, де вони були вкорінені раніше”[12]. Отже, зовнішньо вчинок Александрів (Плутархового й Каллісфенового) є тотожним, але як система мотивів він суттєво деформується під впливом ідеологічного базису митців.
Значної метаморфози зазнає і час, у якому існує Александр. Постійним супутником передвість про його народження є змія, символ вічності й часу. Може  саме тому гостро усвідомлене переживання часу характерне для центральних персонажів обох текстів? Але в Плутарха це час відкритий, спрямований у майбутнє, від якого відсічене минуле. Македонський цар перед походом „пороздавав майже все, що йому належало в Македонії... Коли Пердікка запитав Александра: „А що ти, царю залишаєш собі?” – „Надію”, - відповів на те цар. (р. 15). У цій спрямованості в майбутнє є майже християнські риси (пригадується одразу порада Христа багатому юнакові пороздавати своє майно бідним). Але їй не вистачає завершеності, яку б надала їй одна точка перспективи. У Каллісфена такою є постійне усвідомлення ранньої смерті, яку навіщував героєві Ієремія. Цікаво, що в „Александрії” герой помирає у віці не тридцяти трьох, а сорока років, які відповідають чотирьом стихіям, з яких складається його тіло.

Семантика шляху Александра

Якщо для еллінізму спрямованість шляху[13] Александра була знаменна своїм наміром вирватися за межі ойкумени, то для християнського середньовіччя набуває великого значення саме рух на схід – до колиски християнства. Але в цьому рухові середньовічний інтерпретатор примушує Александра зробити гак і взяти приступом ще й Рим! Полководець нагадує паломника, який іде по „святих місцях людського духу”, а в епізоді з узяттям Єрусалиму – навіть прототипа хрестоносців.
Звісно, нелінійність і непередбачуванісь руху Александра в Каллісфена не є чимось специфічним саме для цього твору, адже вплив рицарського роману (відчутніший у латинській версії) наклав свій відбиток: „В лицарських романах „раптом” ніби нормалізується, воно стає звичним і ним все визначається. Весь світ стає дивовижним... На неочікуване чекають, і чекають лише на неочікуване”[14]. Але якщо порівняти сенс маршруту середньовічного Александра із маршрутами героїв інших лицарських романів[15], то очевидною буде його семантична багатошаровість.
Тут треба зробити невеликий відступ від нашого шляху й сказати, що в багатьох епізодах Александрії” крізь образ Александра ледь проглядається образ Христа[16], тому можемо стверджувати певну агіографізацію героя. А історичний Александр, імовірно, вбачав у собі нового Ахілла[17].
Тому Александр Плутархів (і, певно, реальний), ідучи на схід, пішов через Іліон – як сакральне місце героїчного минулого. Але для Александра християнізованого Іліон уже не має такого важливого значення. Тому з’являється Єрусалим, без якого шлях ініціальних подвигів утрачає свою точку ідеологічної опори для середньовічного читача.
Ці точки простору є ідеологічними еквівалентами у мовах двох різних культур. Перекладаючи „текст” життєпису Александра, пізніший автор несвідомо узгоджує маршрут героя із „християнською топографією”.

Два Александри

Роглянувши часпростір, у якому автори конструюють образи Александра, ми перейдемо до образів самого героя в обох текстах. Щоб порівняти головні принципи його коснструювання, поглянемо на портретні характеристики у
Плутарха:
... легкий нахил шиї ліворуч і лагідність погляду. ... Мав ясну шкіру, яка переходила, особливо на грудях і обличчі, в рожеву. (р. 4).

Каллісфена[18]:
Волосся його було наче левова грива, очі були великі, іскристі й не схожі одне з одним: одне чорне, інше – блакитне. Зуби ж його були гострі, а гнівливою запальністю він нагадував лева.[19]
Перед нами лише зовнішня, „технічна” відмінність настанови на відносний історизм – і протилежна тенденція очуднення. Але докорінна відмінність Александрів у двох текстах полягає в іншому. Плутархів герой завжди тотожний сам собі, його характер заданий від початку і незмінний до кінця оповіді, бо має ілюструвати так само незмінні моральні закони.
Не так Александр Каллісфенів. Одна із частих колізій „Александрії” – це гадана нетотожність героя.[20] Александр зображений у постійній психологічній динаміці. Образ Александра після взяття Єрусалиму ніби розширюється  й поглиблюється. Звісно, психологізмом це можна назвати лише умовно. Але примітно те, що Александр Каллісфенів – це шукач і пілігрим.
Якби Александр жив на півтисячоліття пізніше, він діяв би так, як це зображено в романі алексан-дрійського автора.

Переклад від смисл до смислу

В сербській редакції давньоруської „Александрії” є епізод, коли Александр підходить до мурів Афін, і жителі міста страчують тлумача, який вів переговори з Македонцем, бо не хочуть розуміти його вимог. Звісно, такий епізод є просто нісенітницею з точки зори історичної правди. Але він дає ключ до розуміння природи перекладу текстів у часи середньовіччя. Коли певні світоглядні орієнтири страчені часом, давній текст уже не перекладається, а радше потребує, щоб його воскресили для нового культурного контексту.
Цікаво провести паралель із епізодами з житія Антонія Великого, які дотичні до перекладу: Антоній не знає грецької, космополітичної мови еллінізму, а розмовляє лише коптською, постійно потребуючи тлумача[21]. Мотив мовної перепони набуває символічного значення: зустрічаються не лише дві мови, але й дві цивілізації. У цьому контексті згаданий епізод сербської александрії постає цілком умотивованим: апологетизований Александр і афіняни-язичники говорять різними культурами.
Граматичне (за Шляєрмахером) тлумачення й переклад втрачають першорядну актуальність. Натомість перекладу й тлумачення зазнають окремі цілісні конструкти – як дорога Александра, яка в християнського автора наповнена зовсім інакшим сенсом. Якщо Александр Плутархів був далекою подобою Ахілла, то крізь християнізованого Александра в Каллісфена подекуди проступає ніби силует Христа, як у житіях святих.
Із двох головних способів тлумачення тексту, які визначив св. Єронім („слово зі слова, смисл зі смислу”[22]) середньовічний тлумач подій життя Александра очевидно обирає другий шлях, заходячи ним дуже далеко, як на сьогоденний погляд.
Найкращою ілюстрацією до „Александрії” може бути картина Альтдорфера „Битва Александра з Дарієм”: на першому плані у хаотичному двобої зійшлися два війська в середньовічних європейських обладунках. А на тлі зображено навіки застиглий серпик місяця й сонце на прузі.
У такій ситуації й перебуває герой „Александрії”: він живе як віддзеркаленя еллінського духу, але відбиваючись у свідомості християнського тлумача, зазнає ідеологічних метаморфоз.
Він перебуває в царині двох світил, тому й очі має різні за кольором: в одному – таємнича темрява античного міфу, а в іншому – блакить неба християнського спасіння.

1. М. М. Бахтин Автор и герой: к философским основам гуманитарных наук. – СПб.: Азбука, 2000.
2. С. С. Аверинцев. София-Логос. Словарь. – К.: Дух і літера, 2006.
3. С. С. Аверинцев. Плутарх и античная биография. – М.: Наука, 1973.
4. ΔΙΗΓΗΣΙΣ ΑΛΕΞΑΝΔΡΟΥ του Μακεδονος. – Ενετιεσι, 1804.
5. Słownik pisarzy antycznych. – Warszawa, 1982.
6. Библиотека литературы Древней Руси / РАН. ИРЛИ; Под ред. Д. С. Лихачева, Л. А. Дмитриева, А. А. Алексеева, Н. В. Понырко. – СПб.: Наука, 2003. – Т. 8: XIV – первая половина XVI века.
7. Der Altfranzösische Prosa-Alexanderroman... neben dem lateinischen Оriginal der Historia de preliis (Rezension J 2). – Halle, 1920.
8. Плутарх. Порівняльні життєписи. – К.:Дніпро, 1991.
9. Данте. Божественна комедія. Переклад Євгена Дроб’язка. – Х.: Фоліо, 2006. – 606 с.
10. М. Бахтин. Эпос и роман. – СПб.: Азбука, 2000.
11. Житие преподобного отца нашего Антония, описанное святым Афанасием... // Символ. № 8. – Париж, 1982.
12. Biblia Sacra. – Stuttgart, 1994.

2007


[1] У нашому есе маємо намір зрозуміти природу середньовічного перекладу  текстів, роль впливу ідеологічної точки зору перекладача на інтерпретований текст.
[2] М. Бахтін: „Человеческий поступок есть потенциальний текст (виділення моє – Н.Н.) и может быть понят (как человеческий поступок, а не физическое действие) только в диалогическом контексте своего времени (как реплика, как смысловая позиция, как система мотивов). // Бахтин М. М. Автор и герой: к философским основам гуманитарных наук. – СПб.: Азбука, 2000. – с. 304.
[3] С. С. Аверинцев. София-Логос. Словарь. – К.: Дух і літера, 2006. – с. 346.
[4] С. С. Аверинцев. Плутарх и античная биография. – М.: Наука, 1973. – с. 159-160, 259.
[5] Каллісфен був філософом, наближеним до Александра у поході на Персиду. Лише Каллісфен відмовився кидатися на коліна перед царем за перським звичаєм („проскюнесіс”), за що потрапив у неласку і був замордований. Написав першу історію походу Алекснадра (не збереглася до наших днів), доведену до 353 р. до н.е. Ми умовно називатимемо автора „Александрії” іменем цього філософа для зручності викладу.
[6] Так називається роман у виданні, яке було доступне нам: ΔΙΗΓΗΣΙΣ ΑΛΕΞΑΝΔΡΟΥ του Μακεδονος. – Ενετιεσι, 1804.
[7] Anna Świderkówna. ‘Romans Aleksandra’ // Słownik pisarzy antycznych. – Warszawa, 1982. – s. 402-403.
[8] Текст сербської редакції цитуємо за: Библиотека литературы Древней Руси / РАН. ИРЛИ; Под ред. Д. С. Лихачева, Л. А. Дмитриева, А. А. Алексеева, Н. В. Понырко. – СПб.: Наука, 2003. – Т. 8: XIV – первая половина XVI века.
[9] Латинський текст див. у виданні: Der Altfranzösische Prosa-Alexanderroman... neben dem lateinischen Оriginal der Historia de preliis (Rezension J 2). – Halle, 1920. – 356 S.
[10] Текст Плутархового життєпису Александра цитуємо в перекладі Йосипа Кобова, вказуючи розділ.
[11] „Пекло”, пісня 26, рр. 97-98. Переклад Є. Дробязка.
[12] С. С. Аверинцев. София-Логос. Словарь. – К.: Дух і літера, 2006. – с. 96.
[13] Маємо справу із так званою „векторною іконічністю”, коли напрямок має семантичне навантаження.
[14] М. Бахтин. Эпос и роман. – СПб.: Азбука, 2000. – с. 81.
[15] Наприклад, маршрут героя „Повісті о Атілі”, яка в українському перекладі зявилася в XV ст.: герой просто переходить від міста до міста, прямуючи до Італії.
[16] У латинській версії Александру, який обліг одне з непокірних міст, сниться, ніби він кидає додолу виноград, топче його й вичавлює вино. Віщуни розтлумачують це як провістя того, що він проллє багато крові, але для нас очевидна паралель із поширеним мотивом Христа в точилі. У сербській версії є епізод, коли лікаря Філіпа обмовили в зраді. Александр бере чашу з ліками з його рук, думаючи, що там є отрута й випиває її зі словами „Із твоїх рук смерть для мене солодка”. У Плутарха такої яскравої сентенції немає, хоча та ж ситуація присутня. Вбачаємо тут парелель із молінням про чашу в Гетсиманському саду, і взагалі з чашею як метафорою долі в мові Біблії. В обох версіях пророкові Єремії у сні зявляється Даниїл зі словами про Александра: „Ось іде до вас той, про кого я давно пророкував”.
[17] Про що в Плутарха свідчать: захоплення „Іліадою”; вислів, що Александр хотів би бути щасливий, як Ахілл, бо той мав за життя вірного друга, а по смерті – поета, який його оспівав; влаштовані Александром змагання з бігу біля могили Ахілла та ін.
[18] Наводимо портретні характеристики з латинської версії, бо вони нам здалися виразнішими. Сербська версія такої „хтонізації” не має.
[19] Coma capitis ejus erat sicut coma leonis, oculi ejus magni, micantes et non assimilabatur unus ad alterum, sed unus erat niger et alterum glaucus; dentes vero ejus erant acuti, impetus ejus fervidus sicut leonis. // Altfranzösische... – s. 29, рядки 30-35.
[20] Прикладами таких колізій є впізнання/невпізнання героя. Александр як посол був у Дарія, той не впізнав македонця. Александр, назвавшись Антіохом, допомагає Кандавлусові. Цікаво, що всі діалоги з обложеними містами в латинській версії починаються зі слів „Ти хто?”, підкреслючи цей аспект. Такі колізії були характерні для новоафінської комедії, потім – для авантюрного грецького роману.
[21] Житие преподобного отца нашего Антония, описанное святым Афанасием... // Символ. № 8. – Париж, 1982. – С. 83, 85.
[22] vel verbum e verbo, vel sensu de sensu (Prologus in libro Iob) // Biblia Sacra. – Stuttgart, 1994. – p. 731.

Немає коментарів:

Дописати коментар

Примітка: лише член цього блогу може опублікувати коментар.