ІВАН ФРАНКО:

НАЙУНІВЕРСАЛЬНІШИЙ ГЕНІЙ УКРАЇНСЬКОГО ПОЕТИЧНОГО ПЕРЕКЛАДУ

Спочатку широта інтересів і занять Франка просто вражає і вимагає, аби їй знаходили аналогії у світовій культурі.

Але таких зовсім не багато.

По-перше, універсальні генії Ренесансу.

По-друге, Ґете. Останній універсальний геній.

Але, звичайно, ці аналогії досить приблизні, якщо не смішні, адже як можна порівнювати провінційну Галичину кінця ХІХ – початку ХХ століть із Флоренцією XV чи Веймаром XVIII!

Але у цьому і криється одна із людських драм Франка, адже (цитуємо Григорія Кочура) „на українському ґрунті поет мусив бути першим громадянином, народним пророком і борцем за ідеали, які піднесуть і просвітять народ у темряві і неволі. Ось чому творець „Лиса Микити”, поеми про війну всіх проти всіх, був насамперед автором „Каменярів” і „Вічного революціонера”, співцем боротьби й особистої самопожертви. У його ліричній драмі „Зів`яле листя” є перегук зі „Стражданнями молодого Вертера” – найреволюційнішим твором Ґете, є навіть посилання на вірш „До страждань молодого Вертера” – „будь мужніш і не йди моїм слідом...” В умовах Галичини ця інтимна драма борця викликала навіть звинувачення у декаденстві.”

І досьогодні часто Франковий „молот каменярський” заступає його „тонкий різець Петрарки”.

Напевне, чадами цього „тонкого різця” і були поетичні переклади Франка, які завжди залишаються в тіні його оригінальної творчості.

Але ж генії – це люди парадоксів і погранич. Тож якщо Франко–мислитель знаходиться на грані революціонера і (скажемо так) „занепадника”, то чому б генієві Франка–творця не знаходитись на межі оригінальної та перекладної творчості?

***

Франко був першим українським перекладачем, що мав наукові підходи до „штуки (тобто мистецтва – Н.Н.) перекладання”. Франко не був першопроходцем у цій галузі, але він розширив вузеньку стежку, що єднала нас із зарубіжними літературами, до широкого тракту передових думок і вершинних досягнень літератур інших народів. 

Багато Франкових перекладів були на цьому шляху дороговказами для наступних поколінь перекладачів (це, приміром, сонети Шекспіра чи оди Горація).

А деякі залишаються неперевершеними і сьогодні („Вибір із старогрецьких поетів”).

Є й такі, що були повністю опубліковані лише через десятиліття по смерті Майстра.

Витоки Франкового захоплення перекладами слід шукати іще в роки навчання в гімназії, коли він у віці 17-18 років перекладає першу пісню („спів перший”) гомерової „Одіссеї”, або, читаючи німецький та польський переклади „Божественної комедії” Данте, мріє про створення власної „Дантівської антології”.

 Свої погляди на значення і основні правила художнього перекладу Франко висвітлив у статті „Каменярі. Український текст і польський переклад. Дещо про штуку перекладання”: „Переклади чужомовних творів, чи то літературних, чи наукових, для кождого народу являються важним культурним чинником, даючи можність широким народним масам знайомитися з творами й працями людського духу, що в інших краях у різних часах причинялися до ширення просвіти та підіймання загального рівня культури. Добрі переклади важних і впливових творів чужих літератур у кожного культурного народу, починаючи від старинних римлян, належали до підвалин власного письменства.”(Тут і далі цитати подаються зі збереження лексичних особливостей оригіналу, а назви творів та імена авторів – у транскрипції перекладача. –– Н.Н.). Далі Франко розглядає переклад „Каменярів”, здійснений С. Твердохлібом, і в своєму аналізі обстоює адекватний художній переклад у гармонічній єдності форми і змісту.

Іван Якович писав до своїх перекладів чільних творів світової літератури ґрунтовні передмови, які часто переростали у захоплюючі наукові розвідки. Напр., у вступній статті до „Венецького купця” Шекспіра досліджена генеза сюжету цієї комедії ще від часів давнього Єгипту, що, звичайно, не було до цього зроблено жодним шекспірознавцем.

Часто Франко звертався до своєрідного жанру наукової розвідки, де тексти з біографічною чи літературно-критичною інформацією чергувалися з авторськими перекладами поезій. Напр., у книзі „Данте Аліґієрі. Характеристика середніх віків. Життя поета і вибір із його поезій” (1913) уміщена майже повністю „Божественна комедія”, сонети і канцони із „Нового життя”. Перелік можна продовжити книгами подібної будови – „Вавилонські гімни”, античні студії „Гесіод та його твори”, „Дещо про Орфея та приписувані йому твори”, „Алкей та Сафо”, „Публій Овідій Назон у Томіді”.

Франковий час, безперечно, наклав специфічний відбиток на його переклади. Приміром, деякі з них мали суто просвітницький характер, і красóти оригіналу дещо стиралися. Для перекладів із мало поширених або давніх мов Франко іноді користувався німецьким, французьким, рідше – англійським джерелом (так були перекладені староарабська лірика „Тисяча і однієї ночі”, вавилонські гімни та молитви, поезія татарського хана Газі-Гірея). Крім того, при тодішній неусталеності норм літературної мови, Франко черпав слова із навколишніх локальних говірок, і тепер читачеві необхідні спеціальні пояснення не тільки лексичного, але й граматичного характеру. Але цікавий факт: з часом Франко відмовляється від таких локальних мовних особливостей, і намагається привести мову своїх перекладів до норм „великої” України.

Але названі „зауваги” видаються тільки незначними деталями при порівнянні з масштабністю роботи, високою майстерністю і натхненністю відтворення. За нашими підрахунками, у 8–13 тт. 50-титомного Зібрання творів Івана Франка вміщені переклади та переспіви творів 140 авторів (не враховуючи безіменних) із більш ніж 25 літератур.

Тож спробуємо ввести вас, читачу, у Всесвіт поетичного перекладу Івана Франка.

***

Наш перекладач мав широкі античні інтереси, і повертався до давньогрецької та давньоримської літератур протягом  усього життя.

До монументальних робіт у перекладах із давньогрецької належать „Діла і дні” (поема про річний цикл польових робіт селянина) та „Теогонія” („Про походження богів”) Гесіода (VIII-VII ст. до н.е.), 3 трагедії Софокла (V ст. до н.е.).

Але чи не найяскравішою нам здається антологія „Вибір із старогрецьких поетів”, яка з`явилася у рукописі влітку 1915 і за життя поета не виходила друком. „Вибір...” охоплює дванадцять століть (VIII ст. до н.е. – V ст. н.е.), 232 твори 64 авторів (загалом – бл.7 тис. поетичних рядків). Антична поезія не знала рим, і те, що Франко часто звертається до них, може здатися вільністю. Але в 1915 році це не впадало в око.

„Вибір...” не втратив актуальності і нині, залишаючись недосяжним взірцем для сучасних вітчизняних елліністів та латиністів.

Хіба може зблякнути любовний пал Сапфо (VII ст. до н.е.):

Видається мені, мов з богами рівня,

Муж, що супроти тебе засяде

І, схилившися, слухати буде твою

Мову солодку.

Той чаруючий сміх, що аж серце моє

В грудях жахом раптовим сповняє,

Той твій вид, що від нього у горлі мені

Дух запирає...

І так само не може залишити байдужим майже пророча епіграма-сповідь Палладаса Александрійця, що жив у V ст. н.е. і вже усвідомлював неминучий відхід великої „аполлонічної” античної цивілізації  в небуття:

 Ми не померли ще, сини Еллади,

Та доля потоптала нас давно.

Ще сняться декому з нас життєві принади,

Та дійсність наша лиш одне багно...

Нам сниться ще, щось робим, ходим,

Хоч за тим всім ніяка нам надія;

Ще сниться нам, та се вже не життя,

А лиш одна жахлива мрія.

Але ми показали тільки крихти від великого бенкету поезії цієї антології.

Століттям пізніше від Палладаса жив інший грецький поет – Мусей Граматик, автор поеми „Геро і Леандер” – романтичної історії таємного невгасимого кохання дівчини Геро і хлопця Леандра, які жили по різні боки Геллеспонту,  і Леандр, щоб потрапити до спальні коханої, мав щоночі перепливати протоку, орієнтуючись на смолоскип („факлю”), який тримала в руках Геро. Відгомони цієї поеми бачимо в однойменній баладі Шіллера, в поезії Байрона.

Слухаю спів про Леандра плавбу та про факлю фатальну,

Що ясним блиском своїм носила заповіти любовні

Враз же й весільні посли каждонічної туги Герони...

І заспівай, співаку, обоїх ще кінець сумовитий,

Як згасла факля  й знайшов смерть у морі  глибокім Леандер...

У перекладах із латини головне місце посідає Публій Овідій Назон (43 до н. е.  – бл. 18 н.е.).

Останній поет золотого віку імператора Августа, автор знаменитих геніальних „Метаморфоз”, він потрапив у неласку цезаря (як уважають, через еротичні „Любовні елегії” та „Науку кохання”), і у віці 50 років був засланий до міста Томи на південно-західному узбережжі Чорного моря. Саме останньому періоду життя і творчості поета і присвячена розвідка Франка „Публій Овідій Назон у Томіді”. У той час Овідій  стикався із ґетами – плем`ям, що, на думку Франка, мало бути спорідненим із сучасними слов`янами. Тому у своїй розвідці Франко перекладає майже всі твори поета  періоду заслання („Скорботні елегії”, „Листи з Понту”), а також поему-прокляття „Ібіс” (від назви єгипетської священної птиці), яка адресована ймовірному винуватцю поетового заслання. Щодо останньої поетової поеми, то її всі дослідники творчості „співця любощів” вважали естетично недовершеним плодом згасання таланту колись великого митця. Але Франко і тут виявляє нову грань: на його думку, „Ібіс” є останнім великим твором великого генія, криком його зболілої душі, позбавленої найдорожчого – рідні і Вітчизни.

Ось невтішні краєвиди, що їх бачить поет у Томіді:

 Коли хто з вас іще там про пропащого спімне Назона

І ще без мене жиє в Римі наймення моє,

Знайте, живу тепер  у краю варварськім,  мов у могилі,

Над яким зорі ні раз не доторкаються хвиль.

Тут савромати кругом, дикий люд, та ще й бесси, та ґети,

Що й самі імена їх мого не гідні пера.

***

У середньовічній поезії Франка (крім того, що він переспівував „Слово о полку Ігоревім”, німецьку та норвезьку поезію XIІ-XIII ст.) найбільше цікавила її центральна постать – Данте Аліґ’єрі. Особливо багатим на переклади з Данте було останнє десятиліття Франкового життя. Підсумком цієї роботи була книга „Данте Аліґієрі...”, про яку згадувалося раніше. У „Божественній комедії” простежуються тенденції, теж згадувані на початку статті. Франко не зберігає римування оригіналу, і Дантові терцини перетворюються на рядки неримованих п`ятистопних ямбів, розбитих на тривірші. Причиною цьому є те, що Франко перекладав, „дбаючи особливо про можливу близькість до оригіналу”. Наприклад, ось уривок із п`ятої пісні „Пекла”, з історії Паоло та Франчески, яка надихала митців потомних століть на змагання з італійським велетом:

Вона ж рекла: «Нема такого горя,

Як згадувать свої щасливі хвилі

В нужді,— се й твій учитель добре знає...

Одного дня для розривки читаєм,

Як Ланселот в любві заплутавсь в сіті.

Самі були ми і без злої думки.

Та раз по разу ми при тім читанні

На себе зиркали і червоніли,

Аж уступець один нас переміг:

Ми прочитали, як бажаний усміх

Коханка притягнув до поцілуя,

І він, що вже не відстає від мене,

Поцілував уста мої тремтячі.

«Звідник» була та книга й її автор.

В той день уже ми більше не читали»...

***

Іще в кінці 70-их – на поч. 80-их рр. ХІХ ст. Франко починає перекладати з англійської мови. Спочатку – романтиків. Потім – дещо з творів титана Ренесансу – Вільяма Шекспіра.

Деякі з 11 перекладених  ним сонетів великого англійця і сьогодні дають велике естетичне задоволення. Напр., 66 сонет – інвектива проти несправедливостей сього світу. У різний час його відтворювали українською Д. Павличко, Св. Гординський, І. Костецький, російською – С. Маршак, Б. Пастернак.

Не раз я кличу смерть, бо нудно бачить в світі,

Як ходить працівник в жебрацькому лахмітті,

А капосне ніщо блищить у пишнім строю,

А вірність щирая, знай, б'ється з клеветою.

Як славу має й честь огида і облуда,

А чистоту он там сквернить насилля дике,

Як чесноту ганьбить ось стовпище велике,

А власть над всіма зла, як на очах полуда.

Перед надсилою художество німіє,

А дурень мудрому відмірює права,

І правда спугана, безпомічна дуріє,

А добрий в найми йде, а ледар ужива —

Умер би! Ні, держусь тривогою одною:

Як я умру, й любов моя умре зі мною.

Франко використовує шестистопний ямб, тоді як в оригіналі бачимо традиційний сонетний ямбовий п`ятистопник. Але цезура після третьої стопи, що з`являється в перекладі, уповільнює темп і надає сонетові ще розпачливішої інтонації. „Працівник” у другому рядку, а також „добрий” і „ледар” дванадцятого – це вже намічений в загальних рисах соціальний конфлікт, який відповідає загальному пафосу оригіналу – протесту проти всіх проявів людської несправедливості (і соціальної – в тому числі). В оригіналі початкові слова `Tired with all these...` („Стомлений цим усім...”) повторюються і на початку заключного двовірша, надаючи тим самим сонету завершеності. Франкове ж „Не раз я кличу смерть” ледь можна вловити у віддаленому „Умер би”. Але і першотвір, і переклад приходять до „гармонії любови”, яка перемагає смерть і дає сили вижити у світі несправедливості та принижень.

Деякі сонети (96 і 130) переспівані без збереження сонетного розміру, чотиристопним хореєм, як українська народна пісня. Ось так, приміром, виглядають перші рядки 130 сонета, в якому втілений ренесансний ідеал жіночої краси:

Шекспір:

My mistress' eyes are nothing like the sun;

Coral is far more red than her lips' red;

If snow be white, why then her breasts are dun;

If hairs be wires, black wires grow on her head,

що Франко віддає як:

У моєї пані очі

Не такі, як сонце, ні,

І коралі червоніші

Від пурпури уст її.

Коли білий сніг, то певно,

Що смаглява в неї грудь;

Коли волос — дріт, то в неї

Дроти чорнії ростуть.

1912 роком датується переклад шекспірової комедії „Венецький купець”, який став доступний широкому колу дослідників тільки в 60-их роках ХХ ст., після посмертної публікації.

Кінець 70-их – поч. 80-их рр. ХІХ ст. можна умовно назвати періодом англійського романтизму у перекладній творчості Франка, тому що саме тоді з`являються переклади з Байрона, Шеллі, Мура і Гуда.

Тут маємо виділити драматичну поему („містерію”) Байрона (1788-1824) „Каїн”, українську інтерпретацію якої створив Франко у віці 23 років, у 1879, набагато раніше від російського перекладу І. Буніна (1903). Франків переклад можна назвати напів`юнацьким (п`ятистопні ямби відтворено не надто вміло і т.д.), але при цьому слід пам`ятати, що цей юнак був генієм. Байронічний романтизм місцями виглядає іще романтизованішим від оригіналу.

***

Галичина належала до володінь Австро-Угорщини, і пануючою культурою все таки була німецькомовна. Але, звичайно, тільки з цієї причини Франко не міг так багато і плідно працювати над перекладами із німецької літератури, головно ж – з Ґете.

У кінці 1880-их Франко видає окремою книгою свій переклад першої частини „Фауста” („Фавста”). Необхідно зауважити, що, як це видно з передмови, його метою було дати „Фауста” не тільки західноукраїнській читаючій громаді, але і наддніпрянцям теж.

Потім  в інтерпретації Франка побачили світ: третій акт другої частини архітвору Ґете, названий перекладачем „Ґелєна і Фавст” (в цьому акті розповідається про фаустове кохання до чарами оживленої античної красуні Гелени, через яку в давнину розгорілася Троянська війна) та поема з народного німецького життя „Герман і Доротея”.

За словами українського перекладача Григорія Кочура, серед інших українських письменників „може, найближче знав і відчував Ґете наш найуніверсальніший велет (курсив мій – Н.Н.), автор українського варіанту „Рейнеке Лиса”, перекладач „Фауста” і „Прометея” Іван Франко”. Напевно, слова найуніверсальніший велет ужиті тут Кочуром зовсім не випадково. Адже Ґете називають останнім універсальним генієм.

Аналогія народжується сама собою.

Але відчуття історичного такту та культурної співмірності примушують визнати слова найуніверсальніший велет такими, що чи не найточніше відповідають Франковій геніальності.

 2006