СВІТЛО БОЖЕСТВЕННОЇ ТЕМРЯВИ:

образ ночі

в „Гімнах до ночі” Новаліса

та „Містичному богословії”

Діонісія Ареопагіта

Поезія ієнських романтиків насичена філософськими рефлексіями, а подекуди цілком переходить у сферу сучасної їй ідеалістичної німецької філософії. Про вплив учень Канта, Фіхте і Шлегеля на світогляд Новаліса як творця сказано достатньо – натомість зв’язок Новаліса як мислителя-містика з неплатонічним містицизмом розкрито не повною мірою, хоча його причетність до лінії, започаткованої в європейській культурі Ареопагітиками, наголошувалася в певних джерелах[1]. Тому ми спробуємо пунктирно означити ті проблеми, які видаються нам важливими.

Для компаративістичного аналізу ми обрали трактат візантійського неоплатоніка Псевдо-Діонісія Ареопагіта „Про таємниче богословіє”             (VII ст.). Нас зацікавив типологічний збіг між образом темряви у трактаті візантійського філософа й „Гімнах до ночі” Фрідріха фон Гарденберга. Вибір невипадковий: романтизм кохався в світі середньовіччя й бароко, а впливи Діонісія активізовувалися саме в ці мистецькі епохи. До того ж, у німецькому культурному ареалі зацікавлення Ареопагітичним корпусом сягає щонайпізніше 1453, коли Нікола Кузанський згадує ці тексти у своєму листі до абатства Тегернзеє.

Звісно, ми не стверджуємо безпосередній уплив Ареопагітичного трактату на Новаліса, який зовсім не виключений, але типологічний збіг як естетичний факт відтінює особливості індивідального стилю поета-романтика.

Світло божественної темряви

У романі „Генріх фон Офтердінген” є один курйозний оксиморонний образ, не надто виділений з-поміж інших: чорна лампа, що світить темрявою. Коли вона гасне, парки не можуть нічого бачити через світло, що заливає покій. Що ж це за потойбічне бачення світу крізь темряву?

Допомагає тут покликання на Діонісія. Його гносеологія побудована на запереченні можливості пізнання Абсолюту, який можна характеризувати лише через заперечення: „Відкинувши чуття й діяльність розуму, все чуттєве й пізнаване розумом... через вільне, абсолютне й чисте відсторонення від себе й усіх речей піднесешся до справжнього променя божественної темряви.”(247-248)[2]. Звільнений від усього, суб’єкт „вступає у воістину божественну темряву непізнаваного, звідки заперечує будь-яке наукове пізнання”. Очевидна суголосність із „Фрагментами” Новаліса. Наприклад: „Поет пізнає природу краще, ніж розум ученого”.

Але принципові відмінності між Ареопагітом і Новалісом такі:         1) текст першого хоч і надзвичайно художній і образний, але теологічно-філософський за суттю; 2) Ареопагіт розуміє тотальну негацію як засіб характеристики Бога, а тема смерті проступає лише в підтексті. У Новаліса ж смерть-темрява-абсолют безпосередньо поєднані.

Виходячи з цих розбіжностей, ми спробуємо глибше осягнути діалектичну єдність темряви-світла й  у Новаліса й Діонісія.

 Безмежні зіниці ночі

У мистецтві романтизму тема нічного світу набуває першорядного значення.  У ній – квінтесенція світогляду романтиків. Приміром, у Каспара Фрідріха є низка картин – нічних пейзажів. У музиці паралеллю можуть бути ноктюрни (дослівно „нічні пісні”) Шопена.

Наведемо одну з ключових фраз „Гімнів до ночі”: „Істинне небо знаходимо ми не в твоїх присмеркових зірках, а в тих безмежних зіницях, що в нас відкриває Ніч”[3]. Цей пасаж є камертоном образу Ночі у поетичному циклі. Перед нами пронизлива кількарівнева метафора: темна зіниця як осередок зору; нічний темний небозвід як величезна зіниця містичного світу. Завершує цей ряд перенесення безкрайнього небозводу в душу спостерігача. Таким чином його свідомість розширюється й майже межує з Абсолютом.

Ніч описується через категорії свободи, звільнення, простору для духовного чину, на противагу до світла: „розірвалися узи народження, пута світла”. Світло описується як сфера, де діє розміреність і впорядкованість, через такі атрибути: „...милуватися ходом твого блискучого годинника, осягати співмірність первнів твоїх, правила твоєї дивовижної гри”. Світло постає як закована необхідністю сторона буття людини: „Іще будиш потомлених ти, Світло, для призначеної роботи”. Ніч же – топос вільногго натхнення й любові.

Про те ж говорить Діонісій, описуючи апофатично (через заперечення) Божество: „Воно не є... ні число, ні порядок, ні величина. Ні малість, ні тотожність, ні подібність, ні неподібність” (252).

Але ніч Новаліса ствердна у своєму запереченні. Ліричний герой знаходить певну точку опори для свого сходження до Абсолюту – кохання: „Я бережу незмінну вічну віру в небо Ночі, де світить кохана.”

Інверсія цінностей

Якщо образ ночі в Новаліса відсилає читача до тисячолітньої містичної традиції, то „туга за смертю”, як вона втілена в „Гімнах до ночі” – це явище суто романтичне.

Найпоказовішими для розуміння образу смерті в Новаліса є початкові строфи шостого з „Гімнів до Ночі”: „Донизу, в утробу землі, Геть від шаленства світла; Лютий біль і болючі удари – Ознаки щасливішого відходу. Ми входимо до вузького човна, Парус тріпоче на небесному вітрі”.

Перше слово (Hinunter, Донизу) наштовхує на аксіологічні особливості організації простору в „Гімнах”: традиційні співвідношення небо, світло – добро;  земля, темінь – зло (які так яскраво втілені в русі героя „Комедії” Данте) руйнуються. Можна назвати це аксіологічною інверсією простору. Її знаходимо і в „Генріхові фон Офтердінгені”, де чудесні речі відбуваються в печерах під землею, а постать гірника має метафізичне призначення – знаходити таємниці в глибинах землі (і буття? про це йдеться в пісні „Er ist der Herr der Erde” (“Він володар землі”).

Туга за смертю настільки гостра, що межує з ідеєю суїциду. І тут текст Новаліса продовжує тему, що була актуальна ще в добу бароко. Але (показово для філософського напряму романтизму!) в теологічній площині. Маємо на увазі трактат „Біатанатос” англійського поета Джона Донна. Перехід у потойбіччя в Донна – це лише філософський акт (примітно, що як приклади наводяться лише філософи, що мали потяг до смерті), але його мотивація вже переходить межу чистої спекуляції: „я маю в руках ключі від моєї тюрми, і жодні ліки так не прийнятні для мене, як мій меч!”[4].

Цікаво провести паралель із образом ночі в Байрона на прикладі драми „Манфред”, де ідея „світової скорботи” втілена дуже яскраво. Манфред говорить: „Обличчя ночі мені знайоміше, ніж людське. Під її зоряним покровом імлистої і самотньої краси Я вивчив мову іншого світу.” Але все ж ніч Манфреда – це швидше „gloomy vigil”, „моторошне безсоння”, до якого багато років спонукала героя ‘fierce thirst of death’, “палюча жага смерті”[5]. Це не втихомирене споглядання абсолюту. Ця ніч заперечує у своїй негації все, тому на героя за гранню переходу чекає така ж порожнеча.

Отже, в Новаліса туга за смертю постає як первинний порив естетично витонченої душі: „Хіба ж не дивує нас усе, що має відтінок Ночі?”.

На відміну від темряви Ареопагітик, вона кардинальніша й виразніша, але з іншого боку, на відміну від байронічної, вона має точку перспективи, що надає їй сенсу – образ коханої. Смерть у Новаліса постає як метафізичне прилучення до Абсолюту – ніби перебільшений до крайнощів принцип пізнання непізнаваного Божества через заперечення. Цей абсолют – і кохання, і Бог водночас: „Ми стомлені від чужини! Ми хочемо додому – до Батька.” Якщо найостаточніше заперечення – це смерть, то вона має надати й найостаточніше знання.

Розлянувши образ ночі й пов’язані з ним коцепти в „Гімнах до Ночі” Новаліса й порівнявши їх із типологічними збігами в Діонісія Ареопагіта, Джона Донна й Джорджа Байрона, ми з’ясували особливості побудови художнього тексту в Новаліса.

Ніч у Новаліса постає топосом свободи і звільнення від пут буденності. Це прикордонна територія, що межує зі сферою абсолюту.

Щоб долучитися до Абсолюту, потрібно перейти межу між світлом і темрявою, життям і потойбіччям. Оксиморонний образ лампи, що світить темрявою, може слугувати найкращою ілюстрацією до поетики „Гімнів до Ночі”.

Загалом же „Гімни до ночі” є пристрасним поривом за межі звуженої денною сферою людської свідомості, поривом у сферу Абсолюту.

Засобом розширення людської свідомості постає оксиморонне поєднання світла й темряви Ареопагіта. Воно виштовхує свідомість на територію альтернативної реальності потойбіччя, якою й постає Ніч.

Ніч Новаліса й Ареопагіта – це водночас утілення „вічно жіночого” й Абсолюту. Це поле, де росте блакитна квітка Офтердінгена.

1. Karl Pestalozzi. Metaphisische Klaustrophobie. // Krisis der Metaphysik. – Berlin – New York, 1989. – s. 532.

2. Дионисий Ареопагит „Таинственное богословие” // Символ. – 1995. – №35. – С. 247-252. пер. А. Лосев.

3. John Donne. Biathanatos. – New York & London, 1982.

4. The Poetical Works of Lord Byron. – London, University Press, 1960.

---

[1] Див., наприклад, Karl Pestalozzi. Metaphisische Klaustrophobie. // Krisis der Metaphysik. – Berlin – New York, 1989. – s. 532.

[2] Трактат «Таємниче богословіє” цитуємо, вказуючи сторінку за: Дионисий Ареопагит „Таинственное богословие” // Символ. – 1995. – №35. – С. 247-252. пер. А. Лосев.

[3] Уривки з „Гімнів до Ночі” і Байронового „Манфреда”  цитуємо у власному прозовому перекладі.

[4] John Donne. Biathanatos. – New York & London, 1982. – p. 39.

[5] The Poetical Works of Lord Byron. – London, University Press, 1960. – pp. 395, 404.