БАРОКОВІ ТОПОСИ

ПРОСВІТНИЦЬКОГО РОМАНУ

«РОБІНЗОН КРУЗО» ДАНІЕЛЯ ДЕФО

Корабель – ковчег свободи

Особливої уваги потребує розгляд образу корабля в романі. Сідаючи на корабель у віці 18 років, герой тим самим чи не вперше діє самостійно, не керуючись нічим, крім власної волі, залишаючи осторонь поради батька про гораціанську „золоту середину”. На кораблі ж (баркасі) Робін утікає з полону „невірних”, повертаючи собі свободу. Таким чином, корабель у свідомості читача з часом починає асоціюватися з вільною дією, його палуба стає територією свободи вчинку й вибору. Небезпека, яка чекає на необачного молодого моряка, це лише наслідок того, що він насмілився діяти за своїм внутрішнім бажанням.

Але це лише один із аспектів цього архетипного образу. Адже з часів Горація човен часто символізував державу:

O кораблю, вважай, знову помчать тебе

В море хвилі буйні... Що ти?.. Вертай назад,

        Кидай якорі...

Переклав Микола Зеров

 Але в контексті релігійної наснаженості твору човен стає ще й символом усього людського суспільства з погляду дотримання ним християнських норм. На таку думку наштовхують два епізоди, що в часі ніби симетрично розташовані відносно Робінзонового перебування на острові.

Пливучи баркасом попід берегами Африки, Робінзон зустрічає португальське торгове судно, капітан якого й рятує блукальця. Усіляко підкреслюються суто християнські чесноти капітана: щедрість, чесність, любов до ближнього. Екіпаж кориться його наказу не чіпати майно  Крузо.

Але із зовсім іншою ситуацією має справу Робінзон на 28-му році свого самітництва. До берегів його „володінь” підходить корабель, де екіпаж повстав проти свого капітана. І конфлікт удається загалагодити лише Робінзону після його повчального ув’язнення на острові.

Здається, ніби на прикладі цих двох кораблів протиставляються дві парадигми суспільної поведінки: перший символізує суспільство, де керуються нормами християнського благочестя, а інший – суспільство, де егоїзм забуває про норми моралі. У такому контексті „капітан” корабля (звернімо увагу, що жоден з них не має імені – ця деталь дозволяє трактувати образи абстрактніше) – це втілення здорового глузду, що діє за законами християнського благочестя.

Ситуації, що розгортаються навколо чи на кораблі, мають досить прозору (старозавітну) паралель. Шторм, що прибиває Робінзона до острова – це відлуння всесвітнього потопу, в якому вижив лише Ной. Але якщо в Біблії Ной уже був благочестивий, то в новочасному романі герой залишається живий з метою вдосконалення.

Коли ж по 28 роках герой справді доходить високого рівня благочестя, він сідає на корабель як керманич, і рятує людей від загибелі на безлюдному острові.

Острів

Одіссей, потрапляючи на різні острови, мав змагатися з чарами й чудовиськами. Крузо ж на своєму острові має змагатися з чудовиськом набагато сильнішим, ніж ті, що були відомі грекам – зі своєю совістю.

    Волею випадку й провидіння Робінзо опиняється в природному скиті, де має змогу усвідомити себе як людину в нових координатах. Крузо навіть якось звертається до острова „О щаслива пустеле”, за прикладом „пустельників” (у Григорія Богослова є навіть „Моління про пустелю”), а свій схов називає „келією”.

Острів знову викликає біблійні асоціації – його природа нагадує „землю обіцяну” (наприкла, великий виноград, про який згадує автор).[1]

Якщо суходіл є місцем, де герой Дефо або лише готується до справді самостійного вчинку, або живе за правилом „золотої середини” (як це було під час його плантаторського життя в Бразилії, також після повернення в Англію), а море є топосом здійснення вільної волі героя, то острів, на який потрапляє герой, є простором для духовного самовдосконалення. До того ж, за задумом автора, події, що є втіленням (сва)вільної волі героя (втеча до Гулля, втеча із Сале і т.д.) сталися в той же день року – 30 вересня. Варто наголосити ще й на тому, що зовсім не випадковим є докладний опис торгівельних справ Крузо на суші – він створює своєрідний „дискурс суходолу”, який протиставляється „дискурсу корабля”, а потім острова, і втілює меркантильність і прагматичність світу (адже так багато  чисел не вживається в жодній іншій частині роману).

Знову з’являється низка алюзій зі Святим Письмом. Острів – це місце для божественних одкровень (Іоанн Богослов написав своє „Об’явлення” – в англійській традиції “Revelation”, тобто „Одкровення” – на острові Патмос). До того ж, острів Крузо має гору, на яку сходить герой (на гору сходив і Мойсей, приймаючи скрижалі завіту). Також у „Діяннях святих апостолів” (розд. 27) мовиться про корабельну аварію, після якої ап. Петро проповідує серед острів’ян.

Здається, що це лише низка довільних асоціацій. Але в контексті релігійних роздумів, якими було насичене життя Крузо на острові, вони вибудовуються в певну систему, яка дає поштовх до кращого розуміння „місії” героя Дефо. Якщо згадати позицію автора-індепендента, то стає зрозуміло, що перелічені обставини вказують, що кожна людина, потрапивши у відповідні умови, може досягти того ж рівня спілкування з Божеством, який був притаманний біблійним пророкам.

На острові герой стає свідомий існування Бога, хоча до цього керувався лише „здоровим глуздом”:

„Я зовсім не думав про Бога чи Провидіння і чинив як справжній дикун – лише за законами природи й загального здорового глузду, якого не так і дотримувався.” [2]

Можливо, під „загальним здоровим глуздом” тут мається на увазі й батьків ідеал „золотої середини” („middle station”). У такому разі героєва відмова від батьківських настанов постає потрібною передумовую пошуку інших цінностей, а його блукання морями набувають метафоричного смислу – вони втілюють хиткий стан пошуку нової віри.

Примітно, що опис видіння героя нагадує стилем „Одкровення” Іоанна:

„Я побачив чоловіка, що сходив із великої чорної хмари, у ясному пломені вогню, і світло падало на землю. Він був такий сліпучий зокола, що я міг лише поглянути в його бік. Він був такий жахливий, що неможливо сказати словами.”

„Апокаліптичний” дискурс у творі доповнює ще й землетрус, який згадується й у видінні. Отже, це знаменує руйнування старого світу в душі героя, його одужання і переродження для сприйняття нового.

Ситуація, у яку потрапляє герой, нагадує Христову спокусу в пустелі. Цікаве враженя справляють слова: „Хто двадцять років прожив серед океану, не повинен боятись хоч би й диявола”. Якщо згадати, що острів Робінзон якось називав „пустелею”, то дві частини пазла поєднуються...

„Робінзон Крузо” бароковий і просвітницький

Крім згаданих старозавітних алюзій, у романі є досить відчутний бароковий світоглядний струмінь. Наприклад, Крузо ніколи не міг бути впевнений, чого він боїться й чому, і його страхи часто були безпідставними – тобто людина ніколи не знає „таємних пружин” (як говорить Робінзон в іншом місці) свого життя, героєві навіть спадає на думку гадка про „безконечну доброту Провидіння, що, дбаючи про нас, не дає нам повного знання”.

А іноді герой висловлює разюче суголосні з бароковими думки:

„Страх небезпеки жахає нас у десять тисяч разів більше, ніж сама небезпека... І тягар страху для нас набагато важчий, ніж зло, якого ми боїмось”

Це ж іншими словами повторена думка Монтеня „Нас лякають не самі речі, а наші уявлення про них”!

Крім того, протягом свого перебування на острові, Робінзон майже не здійснює „справжніх” учинків. Його життя заповнюють побутові справи і роздуми.

Власне сутичка із караїбами була порівняно недовгою. Але їй передували напружені розмисли героя про справедливість і виправданість своїх дій.

Тобто, можемо стверджувати, що Робінзон – герой барокового роздуму, а не просвітницького вчинку.

---

[1] На цьому біблійні алюзії не закінчуються. Серед найяскравіших – це порівняння Робінзона із Саулом, від якого відвернувся Бог, та з пророком Йоною, який визволився з кита.

[2] Тут наш переклад за текстом першого видання, що відтворене за адресою: http://www.ebooktakeaway.com/daniel_defoe_1661_1731. В інших випадках ми користуємося виданням ......, при потребі звіряючи переклад з оригіналом.