НОСТАЛЬГІЙНИЙ ПОГЛЯД КАВАФІСА[1]

Натрапивши в одній із розвідок Ю. Лотмана на згадку про те, що в давньоруській мові слова «честь» і «слава» були антонімами, мені спало на думку, що шлях Кавафіса – це радше «шлях до честі», ніж «шлях до слави».

Адже за життя він видав тільки дві невеликі збірки, які називалися без зайвих вигадок – «Вірші», а також видавав приватно деякі свої поезії для знайомих. Тільки на початку 1920-х років (поетові на той час було 60 років) про нього починають з’являтися згадки в європейській пресі (передовсім у британській). Тут роль першовідкривача належить письменникові блумсберійського гуртка Е. М. Форстерові. У 1923 році у видавництві Леонарда й Вірджинії Вулф «Хогарт Прес» (яке потім мало ексклюзивне право на публікацію віршів грецького поета в перекладі англійською) вийшла друком Форстерова книга подорожніх нарисів про Єгипет, яка завершувалася чи не першим есеєм європейця про вірші Кавафіса. Цілком справедливо британський мандрівник говорив про Кавафіса в контексті Александрії і про Александрію в контексті Кавафіса: поет «протидіє тиранії класицизму: Періклу, Аспазії, Темістоклу та іншій нудоті. Існування Александрії, поетової колиски, починається саме тоді, коли гине Греція публічних шкіл. Царі, імператори, патріархи ходили вулицями між його офісом і його квартирою.» Далі ми спробуємо зрозуміти, яким саме аспектом Кавафіса приваблював цей історичний відтинок – посткласична Греція епохи еллінізму.

Попри Форстерову песимістичну ремарку («Такий письменник ніколи не буде популярним. Його політ занадто неквапний і занадто високий»), після довгого життя майже в невідомості, Кавафіс таки був по-справжньому поцінований на старості, а особливо після смерті (класичний випадок) – обидва грецькі поети-нобеліати (Сеферіс та Елітіс) називали александрійця своїм учителем.

Константінос Петру Кавафіс народився 1863 року в Александії у сім’ї успішного купця, чия фірма мала представницва у Британії. Після смерті батька 1870 року його матір Харіклея вирішує переїхати з дітьми до Британії, де за час еміграції Константінос отримав початкову освіту – цій п’ятирічній «зраді Александрії» поет завдячує досконалим знанням аглійської мови й літератури (перший вірш Кавафіс написав англійською). Після повернення до Александрії на молодого митця знову чекає мандрівка до Константинополя, яка була втечею від небезпеки англійського вторгнення. Рішенець про втечу був дуже передбачливим – через два тижні після від’їзду Кавафісів александрійський дім був ущент зруйнований унаслідок бомбардування з англійських кораблів. Все майно, бібліотека й ранні рукописи загинули. Перебування в Константинополі було межовим періодом у житті поета: саме тоді він відчув мебе елліном у найширшому контексті, і саме тоді він зазнав першого чуттєвого переживання, що вплинуло на все його подальше життя й художній світ.

Після остаточного повернення до Александрії Кавафіс відмовляється від англійського громадянства.  1892 року він влаштовується в одному з міністерств, що відповідало за зрошування. Ця посада даватиме стабільний прибуток Кавафісу до кінця його днів. Поєднання життя поета й клерка, певно, наклало відбиток болісної роздвоєності на все митцеве життя. Справжній світ був «схований» від чужого ока, закамуфльований за розміреним життям благочестивого обивателя:

Із того, що зробив і що сказав я,

не силуйтесь пізнати, ким я був.

Була одна завада, що змінила

мої діяння і моє життя.

Була одна завада, що спиняла

мене так часто тільки на пів слові.

Лише із непомічених писань

і діл, які вчинив я крадькома, –

лише із них пізнаєте.

(«Сховане» – тут і далі, якщо не зазначено інакше, переклад з новогрецької мій – Н.Н.)

1932 року Кавафіс відчув перші симптоми раку горла (він був затятим курцем), а наступного року йому зробили операцію на горлі, внаслідок чого він утратив голос. Але операція не врятувала життя Кавафіса й він помер в александрійській лікарні поблизу свого дому.

Четвертим виміром Борхес називав память. Напевне, як і будь-яка справжня поезія, поезія Кавафіса цілком існує в цьому четвертому вимірі. Саме тут оживає у словах Кавафіса двоякий досвід: поспільства (історичний) й особи (еротичний). Але ці течії плинуть в одному руслі болісного пригадування, постійно перетинаючись і утворюючи примхливі поєднання. Тому в Кавафіса історична (радше історіософська) поезія ніколи не буває позбавлена імпресіоністичного чуттєвого флеру. Герой завжди зазнає випробування спогадом, ніби випробування вогнем у салічному суді:

Вертайся часто і поймай мене,

чудесне відчуття, вертайся і поймай мене,

щоб розбудить тілесні спогадання,

колишньою жагою схвилювати кров,

щоб спогадом збентежить шкіру і вуста

і пестощі забуті нагадать рукам.

Вертайся часто й непокой мене вночі,

коли бентежить спогад шкіру і вуста.

Любовна лірика Кавафіса завжди гранично ностальгійна. Можливо, це тому, що його еротизм має буттєве й пізнавальне смислове наповнення. Недарма французькою переклала вірші грека письменниця Маргеріт Юрсенар, якій належить вислів, автором якого міг би бути й Кавафіс: «Іноді переді мною вимальовується у мріях струнка система людського знання, заснованого на еротичному досвіді; теорія доторку, у якому таємниця й гідність іншої істоти полягає в тому, що вона надає опорний пункт для пінзнання іншого світу».

<…>

Минуло прудко чарівне життя.

Але ж які міцні ті пахощі були,

і на яких чудовних ложах спочивали  ми,

і у яких розкошах тішилися ми!..

Відлуння любих днів і втіх,

відлуння любих днів прийшло до мене,

щось від юнацького вогню в мені було ще:

не випускав із рук я давній лист

і перечитував його, аж поки смеркло.

<…>

(«Увечері»)

Іншою темою Кавафіса, яка робить її дуже суголосною читачеві ХХІ століття є (умовно кажучи) колізія несталої ідентичності ліричного героя, його полікультурність. Більшість сюжетів александрійського поета походять з доби пізнього еллінізму й ранньої Візантії – епох, які зазнали довгого співіснування християнства й давнього еллінського багатобожжя. На відміну від класичної періклівської Еллади врівноважених форм із фризів і мармурових, бронзових статуй, це епохи несталості, переходу й межової ситуації культури. Інтегруючи свого ліричного героя в цю ситуацію, Кавафіс шукає відповідь на запитання – чи можливе узгодження різних ідентичностей в одній свідомості? І саме по собі протистояння християнства-поганства, саме цих двох релігій, є лише приводом для розмірковування про ситуацію культурного вибору й вибору ідентичності взагалі. Іноді ліричний герой цілковито заперечує попередній досвід, цілком переходячи в Іншого:

Не Клеон тут лежить, що славний був

ув Александрії (де тяжко здивувати чимось)

оселями своїми і садами,

і колісницями своїми, й добірними кіньми,

шовками і коштовностями, що я їх носив.

Минулося: не Клеон тут лежить отой –

і двадцять вісім літ його життя нехай пощезнуть.

Я – читець Ігнатій, надто пізно

прозрів, але все ж десять місяців прожив

спокійно і безпечно із Христом.

(«Могила Ігнатія»)

Але такі випадки цікавлять Кавафіса як екстремальні вияви. Зазвичай герой якимось чином узгоджує (чи намагається узгодити) в собі дві стихії, дві культурні мови. Як у розлогому вірші, що має точні просторові і часові координати («Міріс. Александрія, 340 р.н.е.»):

<...>

Ми, безперечно, знали, що Міріс був із християн.

Іще відтоді знали, як позаторік

до нашого він гурту увійшов.

Але він був у всьому, як і ми:

був найнестримніший із нас у насолодах

і щедро тринькав гроші на розваги.

<...>

Ця ситуація вагання, хитання на лезі вибору мала для Кавафіса набагато ширший контекст. Адже сам поет був змушений жити подвійним життям – явним і схованим, які однаково були «його життями».

Ситуація героїв Кавафіса дуже нагадує ситуацію драматичних поем Лесі Українки. Адже Леся так само кохається в призахідній епосі еллінізму – тут відбувається дія її «Адвоката Мартіана», «Оргії», «У катакомбах» etc. І тут знаковим видаються вівідини поетеси Єгипту 1910 року. Але крім таких зовнішніх віх існує головна «схована» - Кавафіс і Леся Українка у своїх елліністичних поемах є поетами історіософськими, вони створюють персонажів, які однаково страждають на роздвоєність і борсаються в тенетах двох культурних світів. Для обох творців культурна ситуація еллінізму є важливою передовсім як величезна буттєва метафора. В. Х. Оден в есеї про Кавафіса писав, що «ніхто не може говорити про образність Кавафіса, бо порівняння й метафори – це засоби, які він ніколи не використовує. Чи то він говорить про ситуацію, про подію чи емоцію, кожен рядок є простим фактичним описом без будь-якої орнаментики тощо». Це твердження можна дещо переосмислити. Справді, Кавафіс не вживає словесних метафор, натомість у нього питомі метафори вищого порядку – подія-метафора, ситуація-метафора і характер-метафора. Тому тексти грецького поета «в малих дозах» створюють хибне враження репортерської дескриптивності. Щоби сп’яніти на давньогрецькому симпосії, потрібно було випити багато вина, адже напій розбавляли водою. Так і від віршів Кавафіса починаєш п’яніти не одразу, а перегодом – коли вхоплюєш його «неквапний лет», коли розумієш велику над-метафору його художнього світу, яку конструюють маленькі репортажі з місця подій – із площ Антіохії, Афін, Спарти та Александрії.

Суголосність методів Кавафіса й Лесі можна яскраво ілюструвати двома віршами:

По правді, ми не сподівались,

Що бій під Акцієм скінчиться саме так.

Але складати інший привітальний текст

Нема потреби. Досить

Імя – ось тут наприкінці – змінити.

<...>

К. Кавафіс, «В котромусь-то малоазійському містечку», переклав Гр. Кочур.

«Я, цар царів, я, сонця син могутній,

Собі оцю гробницю збудував,

Щоб славили народи незчисленні,

Щоб тямили на всі віки потомні

Імення...» Далі круг і збитий напис.

<...>

Леся Українка, «Напис в руїні».

Обидва вірші сугестують дуже близькі думки: обидва життєві «тексти» царів позбавлені індивідуальності, бо у них можна безболісно змінювати «заголовки» - імена, не порушуючи цілісності цих шаблонних життів. Натомість Кавафіс змальовує низку «життєвих текстів» («Могила Ігнатія», «Могила Лісія Граматика», «Хвороба Кліта», «Міріс», «Анна Комніна» та ність їм числа), які настільки індивідуальні у своєму камерному бутті, обмеженому конкретним кабінетом, оселею чи містом, що міф про становлення людської індивідуальністі в суспільстві під скептичним поглядом Кавафіса розлітається, як пісок великої пустелі. Якщо змінюється ім’я, то переписується й весь «життєвий текст» (як у «Могилі Ігнатія»). Майже не можливо розгледіти індивідуальні риси в тесаних із каменю постатях царів, натомість невеликі й тендітні портрети з Аль-Фаюму одразу схоплюють нас виразністю індивідуального погляду. Ця камерна індивідуальність погляду непідробністю перевершує епічне панорамне охоплення дійсноті.

Звісно, Леся Українка не знала про існування скромного александрійського клерка. Переклади й освоєння Кавафіса в Україні повязані зі школою новоелліністики, яку заснували О. Білецький і Т. Чернишова. У середині 1970-их років планувалося видання збірки Кавафіса українською (перше аналогічне видання росйською вийшло 1984-го), але книга так і залишилася нездійснен(н)им проектом і сьогодні. Хоча коло перекладачів Кавафіса шириться – в позаминулорічній антології новогрецької літератури опубліковані інтерпретації, які здійснили Гр. Кочур, О. Пономарів, І. Бетко та А. Савенко.

Суспільство, плин історичних подій накидають людині багато чужих, зовнішніх ідентичностей. Як у «Промові про гідність людини» Піко делла Мірандоли: «Тому й пише перс Евант, викладаючи халдейську теологію: „Не має людина жодного природженого образу, але багато набутих зовні». Поезія Кавафіса таки знаходить отой «природжений образ», знімає все зовнішнє, всі нанесені шари чужорідної породи й докопується до суті, яка завжди залишається незмінною для людини. Це не банальність, а винесена із потопу ідентичностей та болісного хамелеонства проста мудрість алекснадрійця: людина передовсім – це людина, що любить.

І лише в цій чуттєвій сфері людина може бути оригінальною й самобутньою, бути особистістю. Індивідуальною є не метафорика і фразеологія (якщо застосувати ці поняття фыгурально до всього життя людини), адже їх можна навчитися у школах риторів. Справжньою константою особистості, на якій вона тримається у світі, є її ностальгія за красою. Такий погляд Константіноса Кавафіса.

---

[1] Сучасна культура дуже кінематографічна. Тому я й виріши дати допису заголовок, який би перегукувався із назвою фільму грецького режисера Теодороса Ангелопулоса «Погляд Одіссея», який є сагою про долю Балкан і колізії розколотої балканської ідентичності. Герой фільму, як і Кавафіс, вирушає в мандрівку, щоб знайти свою нерозірвану тотожність, щоб причалити до втраченої Ітаки.