УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА ЕПОХИ БАРОКО

У ПРАЦЯХ ВОЛОДИМИРА ПЕРЕТЦА

Методологічні засади досліджень В. М. Перетца

Сьогодні стало прийнятим вважати середовище філологічного семінарія акад. Перетца як колиску, де зародилися початкові форми формального методу дослідження літератури на Українських теренах. Проте в процесі прочитання робіт самого Перетца не складно переконатися, що формальний метод не посідає в них чільного місця, навіть навпаки, багато робіт написані в руслі домінантної в ХІХ столітті історично-описової школи.

Проте в пізніших працях акад. Перетца, особливо ж методологічного спрямування, знаходимо висловлювання, що вказують на деяке зближення з формальним методом. Наприклад, він поділяє методи дослідження старовинних текстів на об’єктивні та суб’єктивні. Ймовірно, під об’єктивними маються на увазі формальні підходи до тексту: «Користуючись об’єктивними методами, ми маємо справу лише з матеріалом, що слугує нам за предмет спостереження і вивчення, і з прийомами, що допомагають класифікації й аналізові цього матеріалу згідно з ознаками, що в ньому наявні». («Пользуясь объективными методами, мы имеем дело лишь с материалом, служащим нам предметом наблюдения и изучения,  и с приемами, помогающими классификации и анализу этого материала по заключающимся в нем самом признакам»)[1].

Про особистість і наукову вагу Володимира Перетца свідчать дослідники тієї епохи в українській літературі і літературознавстві: «Із семінару Володимира Перетца в Київському університеті вийшла блискуча плеяда літературознавців. Його учнями називали себе найвизначніші українські вчені. Скажімо, Олександр Білецький писав згодом в «Автобіографії», що знайомство (восени 1908) із семінарієм Перетца в Києві справило на нього дуже помітний вплив, і вважав цю школу одною з найцікавіших у тодішньому російському літературознавстві»[2]. 

Далі О. Білецький свідчить, що він і його товариші відчували невдоволення станом тодішньої філологічної науки, і «філологічний метод» В. М. Перетца відкривав нові горизонти й можливості для вивчення літературної специфіки кожного твору. ОПОЯЗ не викликав довіри, до нього ставилися з підозрою. Натомість Перетц і його оточення взорувалися на західноєвропейські зразки текстуального аналізу: Нордена, Гейнце та інших відомих філологів.

Варто згадати коротко про семінарій Володимира Перетца, бо він говорить багато не лише про Перетца як організатора науки, але й як про філолога, про його інтереси та методи роботи з текстами. Так, 1912 року був опублікований звіт про п’ятирічну роботу семінарія із повним переліком доповідей, виголошених на його щотижневих зібраннях[3]. Немає сумніву, що багато тем для доповідей були підказані самим керівником, адже матеріал, який він радив, зазвичай був майже забутим або погано доступним. Так, його дружина, а в минулому – студентка В.П. Адріанова-Перетц свідчить, що саме завдяки такому методові роботи багато учасників гуртка мали змогу розробляти не опрацьовані до того теми[4].

Отож, звернемо увагу на теми доповідей. Серед них були такі, що стосувалися безпосередньо історії української літератури епохи бароко. Наприклад: «А.С. Грузинский. Пиитика Георгия Конисского и его стихотворения; С.Ф. Шевченко. «Великое зерцало» И. Галятовского; И.И. Огиенко. Стихотворения И. Галятовского» та інші.

Таким чином, Володимир Перетц не лише сам ретельно займався історією української барокової літератури, але й заохочував до цього інших – зокрема своїх колег із семінарію, яким він керував.

Далі ми здійснимо огляд праць Володимира Перетца, які були нам доступні.

Місце досліджень українського літературного бароко серед доробку акад. Перетца

Найповніше бібліографія праць В. Перетца, укладена В.М. Адріановою-Перетц[5], налічує 318 позицій.  Серед них історії української літератури епохи бароко присвячені бл. 20 статей і нарисів, і ще бл. 8 стосуються українського театру тієї ж епохи.

Новые данные для истории старинной украинской лирики

Праця, видана в Санкт-Петербурзі в 1907 році[6], є публікацією текстів пісень епохи бароко, переважно XVIII століття, і охоплює бл. 15 текстів, що раніше не публікувалися. Публікацію В. Перетц супроводжує поясненнями і коментарями історичного, стилістичного та поетикального характеру.

На початку автор зазначає, що про старовинну українську лірику поки що відомо доволі мало, що такий стан є шкідливим не лише для дослідження української літератури, але й російської. Адже, як свідчить вчений, коли наприкінці XVII століття в російській культурі поступово почала відходити аскетична культура середньовічного зразка, і любов перестала вважатися чимось однозначно негативним і вартим гани, то для її вираження потребувалися нові літературні засоби. Тут у нагоді стали вихідці з українських земель, які принесли з собою цілий арсенал пісень, що справили значний вплив на розвиток подальшої російської світської лірики: «Малороссийская поэзия, уже успевшая к тому времени усвоить себе галантную любовную фразеологию тогдашней западноевропейской – и е отстававшей от нея польской поэзии – послужила первым вождем нарождавшихся русских лирических поэтов, важным звеном, связавшим русскую новую лирику с польскою и западноевропейскою в одну цепь непрерывающегося литературного развития»[7]

Далі у своєму вступові вчений наголошує, що в українській старовинній народній поезії багато елементів стилістики і поетики мали літературне походження, але вони були настільки органічно засвоєні, що на кінець епохи бароко вже виглядали цілком природно і звично.

Серед опублікованих текстів є як ліричні інтимні вірші, так і побожна лірика. Матеріали для публікації взяті з рукописних збірників XVII-XVIII століття, які побутували як на Україні, так і в Росії.

Характерними прикладами обох груп можуть бути такі тексти.

Скажи мені соловейко правду,

Де я свою миленьку знайду?

Чи на горі, чи на долинці,

Чи на білій своїй постелинці?

Ой сама я сама сплю смачненько

Не буди мя з вечора раненько.

В.Н. Перетц називає дещо іронічно такі вірші «сентиментальна сльозлива лірика початку XVIII століття».

Інший вартий уваги вірш був  знайдений в рукописному «Богогласнику» початку XVIII століття, і є гарним прикладом тогочасної духовної лірики:

Як горкіми сльозами люд будет тужить,

Горку печаль остатнюю, ах, ясне видіти.

Що настане на той час, ах, не хотів би міти,

По вся віки сердечне на тоє боліти. і т.д.

Панегірик «Візерунок цнот превел.

о. Е. Плетенецкого», року 1618.

Як і багато інших наукових розвідок акад. Перетца, ця праця[8] теж  є супровідним матеріалом до публікації тексту пам’ятки барокового українського письменства.

У доволі розлогому вступові автор говорить про особистість Єлисея Плетенецького, його роль у формуванні культурного середовища Києво-Печерської лаври, про пастирське служіння і покликання організатора тогочасного наукового і культурного життя. Зокрема, академік говорить про визначний внесок Є. Плетенецького як ініціатора створення друкарні в Києво-Печерському монастирі. Проте дослідник не схильний ідеалізувати об’єкт панегіричного прославлення, розуміючи умовності поетики цього жанру. Так, він зазначає, що не має наміру ігнорувати «сутінки, які проте теж характерні для діяча й для його оточення»[9].

В. Перетц так характеризує особливості українських барокових панегіриків: «Взагалі кажучи, рівняючи до польських зразків, українські панегірики не стільки багатші на міфологічні ремінісценції й риторику, вони багатші на почуття міри»[10].

Далі слідує сам текст панегірика. Вартою уваги є методика публікації пам’ятки. По-перше, здійснено публікацію старовинним кириличним шрифтом із титлами, що цілком відтворює специфіку оригіналу. В ХХ столітті  дослідники публікують пам’ятки переважно в новій «гражданській» графіці, проте чи не варто звернути увагу на практику науковців поч. ХХ століття? Адже зміна графіки веде до цілковитої зміни рецепції тексту читачем, змінюється стилістика і загальний естетичний «дух» епохи, до якої тексти належать.

«Filar wiary», вновь найденное сочинение Лазаря Барановича

Дослідження[11] було опубліковане в 1898 році. Більшу частину публікації займає переказ змісту «Стовпа віри», брошури на 14 аркушів, яку В. Перетц випадково виявив на розкладці букініста в Петербурзі.

Спершу акад. Перетц подає докладну бібліографію всіх відомих на той час творів Лазаря Бараовича, і нараховує в ній 28 позицій, хоч і зазначає, що цей перелік, імовірно, все ще неповний, і монастирські книгозбірні ще зберігають багато невідомого матеріалу, який міг би стати  в нагоді дослідникам давньої української літератури.

Повна назва нововідкритого твору Барановича така: Filar Wiaty y Grunt prawdy. S. Pawłem zalożony, A przez Jaśnie w Bogu Przeoświeconego Jego Mści Oyca Łazarza Baranowicza Archiepiskopa Czernihowskoiego Nowogrodskiego etc., etc., Prasem w Drukarni Nowogrodka siewierskogo wicisniony. A.D. 1675.

До  того невідомий польськомовний твір Барановича складається з 17 віршів. Першу частину складають вірші на різноманітні аспекти теологічної доктрини православ’я: про походження Святого Духа, про Трійцю та інші основоположні для православного положення катехізису. Останні кілька віршів він присвячує Богородиці, вони пройняті щирим релігійним почуттям, оскільки Богородицю Лазар Баранович вважав своєю небесною заступницею.

Автор приділяє належну увагу причинам появи тексту і історичному контексту його створення. Так, 1668 року виходить у світ антиправославний трактат єзуїта Бойми «Стара віра», який був сповнений критики східнохристиянської догматики, зокрема об’єктом нападок став догмат про сходженя Святого Духа. Як відомо з листування Лазаря Барановича, архипсатир всіляко намовляє Інокентія Гізеля та Іоаникія Галятовського відповісти на нападки єзуїта, і сам 1676 року видає «Нову міру». Саме як підготовку читача до сприйняття цього твору він видає знайдену Перетцом брошуру, всього лише на 14 сторінок. У ній він вміщує вірші, які здебільшого потім ввійдуть до «Нової міри». Таким чином, перед нами постає одна із захопливих сторінок щоденної історії українського літературного побуту епохи релігійної полеміки: трактат був не лише теологічним текстом, але й передбачав велику роботу з підготовки читача, тому для цього була спланована ціла кампанія, ймовірно, частиною якої був «Стовп віри». Подібна практика, можна припустити, була типова для тодішнього книжкового ринку.

Іноді Перетц дозволяє собі твердження, які на сьогодні вже видаються дещо історичо невправданими. А з іншого боку, може, це був свіжий і незаангажований погляд на дійсний стан речей: «Нельзя не отметить, что «Filar Wiary» составлен весьма непоследовательно. Содержание стихотворений, как видно из составленого нами обзора, правда, однообразно, но они, трактуя о нескольких вопросах, размещены совершенно без системы и порядка. Это почти общая черта южорусских авторов, преимущественно же – Л. Барановича: можно с первого взгляда подумать, что автор руководился при размещении стихотворений скорее какими-либо техническими, типографскими соображениями, чем мыслью дать читателю удобный для усвоения, систиматезированный материал»[12]. 

Кукольный театр на Руси. Исторический очерк. 1895.

У грунтовній монографії акад. В.М. Перетца розглядається історія виникення і розвитку лялькового театру території Російської імперії. Особливу увагу в спеціальному розділі досліник присвячує українській вертепній драмі. Розділ, присвячений цій темі, повністю називається так: «Малоруский вертеп, время его появления в Южной России. – Известные тексты: Маркевича и Галагана. – Содержание вертепной пьесы по сводому тексту. Источники вертепного представления»[13].

Час виникнення вертепу Перетц відносить до німця 16 ст., адже, за спогадами одного з очевидців епохи бароко, на вертепі, який йому довелося бачити, стояла дата «1591». Таким чином, відомі на сьогодні варіанти вертепної драми є лише завершення багатовікової традиції розвитку народного лялькового театру на Україні.

В. М. Перетц вказує на подібність текстів вертепної драми із текстами польської шопки та білоруського різдвяного дійства. Проте якщо загалом цей вплив є доволі очевидним, в деталях вертепна драма є цілком оригінальним твором, пройнятим не лише щирим релігійним почуттям, але й патріотичним духом, що особливо відчутно в другій частині вертепу, де на сцену виходить Запорожець і вигукує: «Та не буде лучче, та не буде краще, як у нас на Україні»[14].

Дослідник вказує на те, що збережені списки вертепу, що належали Маркевичу і Галагану, відображають якусь із найпізніших версій вертепу, яка розігрувалася в 18 столітті бурсаками, можливо навіть із Києво-Могилянської академії. Свою розвідку про вертеп у межах великого монографічного дослідження В. Перетц завершує таким підсумком: «Школьная драма о Рождестве Христове дала на кукольном театре вертепную пьесу; она  так вросла в обиход малоросса 17-18 века, что сделалась неизбежным явлением во время святок. Вращаясь в кругу священных событий, она восприняла в себя столько народно-безыскуственного, что опередели ученую драму и пережила ее на переносном кукольном театре; народная жизнь была так остроумно и правдиво изображена в вертепе, что эти представления долго вызывали интерес в многочисленных зрителях»[15].

 Український вертеп, як говорить далі автор, разом із освіченими випускниками Києво-Могилянської колегії, розповсюдився на великій території Російської імперії, знайшовши відгомін аж у Тобольську, куди зразки вертепної драми привіз митрополит Філофей Лещинський  (1702-1728).

«Книга души, называемая злото», неизданное сочинение митрополита Петра Могилы

В.М. Перетцом було виявлено твір, ймовірним автором якого був Петро Могила. Друковане видання не відоме. Нарис[16] є конспективним переказом змісту пам’ятки, що перебивається короткими додатковими інформаційними вставками про мову, стиль і історичний контекст новознайденого тексту.

На початку статті акад. Перетц подає зведену бібліографію творів Петра Могили, які він поділяє на три частини. До першої він відносить власноручні праці митрополита, яких він нараховує шість: «Крест Христа Спасителя і кождого чоловіка», посвята до цієї книги, «Літос», «Евхологіон, альбо Требник», передмова до цього видання, особистий щоденник ієрарха.

До другої групи дослідник зараховує книги, видані за життя Петра Могии, і ймовірно, за його опосередкованої участі як порадника чи натхненника. У цій рубриці акад. Перетц налічує 11 творів. До останньої, третьої категорії літературознавець відносить офіційні документи, що вийшли із канцелярії П. Могили.

Текст було виявлено в рукописному збірнику ХVIIІ століття в одному зшитку з творами Івана Вишенського.

Книга складається з двох розділів, кожен з яких має менші численні підрозділи.  Перша книга є своєрідним збірником аскетичних повчань, що має на меті врегулювати поведінку православної людини згідно з приписами моралі. У деяких із них знаходить В. Перетц дещо суголосне з подальшим розвитком української барокової моралі і філософії, зокрема – з творами Григорія Сковороди. Так, спершу дослідник цитує фрагмент оригінального тексту: «Ліпший єсть заправди покорний орач, которій богу служит, ніж пишний фільозоф, которій, самого себе занедбавши, присмотрує ся бігом неба: кто добре самого себе познаває, подлим собі зоставає і в похвалах ся людських не кохає». Далі акад. Перетц коментує це так: «Заметно, что эти мысли очень близки к мыслям Сковороды, писавшего о том же полтораста лет спустя»[17].

Другий розділ складається з розгляду літургійних та обрядових питань, а також почасти питань догматичних. Подекуди релігійне почуття виривається з автора в поетичних рядках, що не без захоплення відмічає акад. Перетц.

Врешті, після переказу змісту твору, вчений переходить до аналізу її ймовірного походження. З цього приводу у нього існує три версії.                             1) Пам’ятка є підробкою середини 17 ст., яку лише приписали Могилі як відомому в ті часи авторитетові в духовних питаннях. 2) Можливо, сам Петро Могила підготував до друку збірку своїх аскетичних та обрядових порад, проте через зайнятість пастирськими справами так і не встиг втілити в життя цей проект. 3) Переписувач книги в 1661 році лише переказав коротко справді видану брошуру митрополита, яка до наших днів не дійшла. 4) Але, на думку дослідника, швидше за все, що стародруку, з який би слугував прототипом рукопису, так і не було видано. Петро Могила, імовірно, скомпілював чи написав сам твір, який потім був переписаний і дійшов до нас в унікальному рукописі. 

Из наблюдений над украинским виршеписанием XVI-XVII вв.

На початку розвідки[18] акад. Перетц дає загальну інформацію про типи віршованих текстів, особливості їхнього функціонування. Докладніше автор зупиняється на особливостях української панегіричної поезії, наголошуючи, що українські панегіристи перебували в ситуації, відмінній від їхніх польських чи західноєвропейських «колег». Адже якщо здебільшого оспівування доблесті польських магнатів у панегіриках були лише літературним шаблоном, то в українському контексті часто до шаблону додавалося й реальне історичне підґрунтя: адже багато хто з українських магнатів, як Василь-Констянтин Острозький, виступали союзниками міщан та освічених православних у відстоюванні своїх конфесійних та економічних прав і свобод[19].

Далі слідує публікація деяких поетичних текстів із коротким історико-філологічним коментарем. Серед опублікованих текстів є такі:

1)    К «Эпиграмме» Кирилла Транквилиона Ставровецкого в «Перле многоцинном» 1640 г.

Після публікації самого тексту іде вартий уваги культурно-історичний коментар. Так, акад. Перетц, аналізуючи висловлювання Транквіліона Ставровецького, доходить висновку, що для поета, як і для багатьох його сучасників, поезія служила головним чином засобом ілюстрації філософських чи теологічних доктрин. Також літературознавець звертає увагу на передмову до «Перла», про яку він говорить так: «Заметим, что эти строки, отражающие авторское самомнение и самохвальство, рисуют нам Транквилиона совершенно противоположно тому типу далеких предков украинских писателей XVII в., которые не только не решались восхвалять свои произведения, но даже из скромности не подписывали их своим именем. Такая гордость своим литературным трудом – черта Ренессанса»[20].

2)  Элегия по поводу татарских набегов на Украину

Спершу автор переказує коротко зміст твору, виділяючи в ньому дві частини: 1) вступна молитва до Бога; 2) перша тема: «неплодство» землі внаслідок непогоди, граду і снігу, що вкрили зорані поля; 3) друга тема: опис нападів татар і нещасть та лих, які терплять від них православні; 4) моління до Бога.

Далі слідує короткий аналіз вірша, в якому автор підраховує кількість складів у рядках, і свідчить, що вона не однакова в різних частинах тексту. Така увага до формальної сторони тексту свідчить про зародки формального методу, про який ішла мова на початку.

3)  К характеристике стихосложения XVII в.

У короткій розвідці розвідці В. М. Перетц говорить про поступовий перехід української поезії від суто силабічного віршування до силабо-тонічного. Подібний процес відбувався почасти і в польській літературі, попри силабічний характер віршування польської мови, спричинений її сталим наголосом на передостанньому складі від кінця слова. Цей процес почався з поділу довгих рівноскладових рядків на менші відрізки, що мали в собі один-два наголоси.

Іншою особливістю барокового віршування, за свідченням дослідника, було введення курйозних віршів і віршів-паліндромів. Цю особливість дослідник відмічає і в І. Величковського, який тоді вже був відомий із публікацій одного з учасників семінарії – О. Маслова.

Інші праці В. Перетца, присвячені українському бароко

Оглянутими працями доробок Перетца-історика літератури не обмежується, хоча їх нам буде цілком достатньо для показу методології і підходів дослідника; існують іще дві групи праць, деякі з них нам були почасти доступні в електронних версіях, а деякі залишились недоступними.

Публікації текстів

Однією з головних сфер наукової діяльності акад. Перетца як дослідника літератури епохи бароко була публікація невідомих рукописних джерел. Серед головних робіт у цій галузі варто назвати такі: «Малорусские вирши и песни в записях XVI-XVIII в.», «Вирши исторические по рукописи начала XVIII в.», «Кант М. Довгалевського митр. Рафаилу Заборовському 1737 року», «К биографии о. Игнатия Оксеновича Старушича, киевского проповідника половины XVII века».

Особливої уваги варта збірки «Вірші ером. Климентія Зиновієва сина», видана в 1912 році у Львові. Це було перше видання збірки віршів баракового поета, що вважалася довгий час втраченою. Стараннями вченого це неоціненне джерело для вивчення українського побуту і повсякденного життя епохи бароко стало доступне спеціалістам.

Наукові засади видання рукописних текстів можуть бути об’єктом окремого розлогого дослідження, бо вимагають роботи з самими рукописними текстами, і зіставлення оригіналів, якщо такі можливо знайти, з опублікованими текстами.

Статті про перекладну літературу

Невід’ємною частиною літературного процесу України епохи бароко була перекладна література, що продовжувала функціонувати на вітчизняних теренах ще з часів Київської Русі. Тому невипадково значна частина розвідок В.М. Перетца присвячена публікації текстів чи фрагментів текстів і аналізові перекладних пам’яток літератури епохи бароко. До них зокрема належать: «Опыт перевода «Листвицы» на укр. язык»[21], «Нил Синайский в украинских переводах XVII в.»[22], «Древнерусские княжеские жития в украинских переводах XVII в.»[23]. У цих розвідках головним чином увага приділяється особливостям барокового тлумачення тексту, що полягає в значному «співавторстві» перекладача. Ці техніки старовинного перекладу дослідник демонструє на конкретних текстових прикладах, звіряючи відповідні місця староукраїнськими перекладів із церковнослов’янськими чи грецькими текстами, що слугували прототипами.

В. М. Перетц як дослідник українського літературного бароко

Доробок В.М. Перетца має величезне значення для відкриття і введення в науковий обіг значної кількості доти невідомих текстів давньої української літератури. Так, саме завдяки старанням акад. Перетца доступними стали численні поетичні, драматичні та агіографічні твори епохи бароко.

Дослідник перебував під значним впливом історично-описової школи, що була домінантною в ХІХ столітті. Тому статті академіка часто мають суто компілятивний характер, просто переказуючи першоджерело. Проте це не є недоліком, це є вимушеним кроком: адже для дослідника першочерговим завданням було не стільки докладно проаналізувати ідейно-стилістичні особливості пам’ятки, а  проінформувати читача про факт знайдення і приблизний зміст давнього тексту.

Саме через це більшість статей В. Перетца мають дуже схожу композицію, до якої зазвичай входить публікований текст, коментар до нього і загальний вступ або висновки.

1.                  Віра Агеєва. Поетика парадокса. – К.: Факт, 2006.

2.                 Акад. В. Перетц. Краткий очерк методологии истории русской литературы. Пособие и справочник для преподавателей, студентов и самообразования. – Петроград: Αcademia, 1922. 

3.                 Семинарий русской филологии при императорском университете св. Владимира под руководством проф. В. М. Перетца. Первое пятилетие. – К., 1912.

4.                 В.П. Адрианова-Перетц. Владимир Николаевич Перетц (1870-1935). // В. Н. Перетц. Исследования и материалы по истории украинской литературы. – Москва; Ленинград: Издательство Академии наук СССР, 1962. – С. 206 – 233.

5.                  Список печатных трудов академика В. Н. Перетца, составлен В.П. Адриановой-Перетц. // В. Н. Перетц. Исследования и материалы по истории украинской литературы. – Москва; Ленинград: Издательство Академии наук СССР, 1962. – С. 234-253.

6.                 В.М. Перетц. Новые данные для истории старинной украинской лирики. – СПб.: Типография Императорской академии наук, 1907. – 41 с.

7.                  Перетц, В. Н. Панегірик "Вѣзерункъ цнотъ превел. о. Е. Плетенецкого" року 1618 / В. Перетц. - К. : 1-а Київська Друкарська Спїлка, 1909. - 17 с.

8.                 Перетц. «Filar wiary», вновь найденное сочинение Лазаря Барановича. / Перетц В. // Киевская старина. – 1898. - №7-8. – С. 50-74

9.                 В.Н. Перетц. Кукольный театр на Руси. Исторический очерк. – СПб., Типография Императорских СПб. театров, 1895. 

10.             В.Н. Перетц. «Книга души, называемая злото», неизданное сочинение митрополита Петра Могилы. // В. Н. Перетц. Исследования и материалы по истории украинской литературы. – Москва; Ленинград: Издательство Академии наук СССР, 1962. – С. 117-136.

11.               Из наблюдений над украинским виршеписанием XVI-XVII вв. // В. Н. Перетц. Исследования и материалы по истории украинской литературы. – Москва; Ленинград: Издательство Академии наук СССР, 1962. – С. 137-161.

12.              В.Н. Перетц. Опыт перевода «Ліствицы» на украинский язык. // Перетц, В. Н. Исследования и материалы по истории старинной украинской литературы XVI-XVIII веков / В.Н. Перетц. - Ленинград ; [Изд-во Академии наук СССР], 1926. – С. 73-77.

13.              В.Н. Перетц. Нил Синайский в украинских переводах XVII в. / В.Н. Перетц // Ibid., С. 78-100.

14.              В. Н. Перетц. Древнерусские княжеские жития в украинских переводах XVII в. // В. Н. Перетц. Исследования и материалы по истории украинской литературы. – Москва; Ленинград: Издательство Академии наук СССР, 1962. – С. 8-116.

---

[1] Акад. В. Перетц. Краткий очерк методологии истории русской литературы. Пособие и справочник для преподавателей, студентов и самообразования. – Петроград: Αcademia, 1922. – С. 30.

[2] Віра Агеєва. Поетика парадокса. – К.: Факт, 2006. – С. 15-16.

[3] Семинарий русской филологии при императорском университете св. Владимира под руководством проф. В. М. Перетца. Первое пятилетие. – К., 1912.

[4] В.П. Адрианова-Перетц. Владимир Николаевич Перетц (1870-1935). // В. Н. Перетц. Исследования и материалы по истории украинской литературы. – Москва; Ленинград: Издательство Академии наук СССР, 1962. – С. 206 – 233.

[5] Список печатных трудов академика В. Н. Перетца, составлен В.П. Адриановой-Перетц. // В. Н. Перетц. Исследования и материалы по истории украинской литературы. – Москва; Ленинград: Издательство Академии наук СССР, 1962. – С. 234-253.

[6] В.М. Перетц. Новые данные для истории старинной украинской лирики. – СПб.: Типография Императорской академии наук, 1907. – 41 с.

[7] Ibid., с. 2.

[8] Перетц, В. Н. Панегірик "Вѣзерункъ цнотъ превел. о. Е. Плетенецкого" року 1618 / В. Перетц. - К. : 1-а Київська Друкарська Спїлка, 1909. - 17 с.

[9] Ibid., c. 5.

[10] Ibid., c. 15.

[11] В. Перетц. «Filar wiary», вновь найденное сочинение Лазаря Барановича. / Перетц В. // Киевская старина. – 1898. - №7-8. – С. 50-74

[12] Ibid., c. 73.

[13] В.Н. Перетц. Кукольный театр на Руси. Исторический очерк. – СПб., Типография Императорских СПб. театров, Моховая, 40. – с. 55.

[14] Ibid., с. 63

[15] Ibid., с. 73.

[16] «Книга души, называемая злото», неизданное сочинение митрополита Петра Могилы. // В. Н. Перетц. Исследования и материалы по истории украинской литературы. – Москва; Ленинград: Издательство Академии наук СССР, 1962. – С. 117-136.

[17] Ibid., с. 123

[18] Из наблюдений над украинским виршеписанием XVI-XVII вв. // В. Н. Перетц. Исследования и материалы по истории украинской литературы. – Москва; Ленинград: Издательство Академии наук СССР, 1962. – С. 137-161.

[19] Ibid., с.147.

[20] Ibid., с. 151.

[21] В.Н. Перетц. Опыт перевода «Ліствицы» на украинский язык. // Перетц, В. Н. Исследования и материалы по истории старинной украинской литературы XVI-XVIII веков / В.Н. Перетц. - Ленинград ; [Изд-во Академии наук СССР], 1926. – С. 73-77.

[22] В.Н. Перетц. Нил Синайский в украинских переводах XVII в. / В.Н. Перетц // Ibid., С. 78-100.

[23] Древнерусские княжеские жития в украинских переводах XVII в. // В. Н. Перетц. Исследования и материалы по истории украинской литературы. – Москва; Ленинград: Издательство Академии наук СССР, 1962. – С. 8-116.