ДВІ КОМАХИ:
«ПЕРЕВТІЛЕННЯ» Ф. КАФКИ
І «ДОКТОР СЕРАФІКУС»
В. ДОМОНТОВИЧА
В КОНТЕКСТІ ФІЛОСОФІЙ ПІДОЗРИ
Компаративістичне зіставлення, на яке ми
наважуємося в цьому есеї, може мати наступні виправдання. По-перше, Кафка посмертно в
сорокові роки минулого століття вже був доволі відомим письменником. І по-друге, Домонтович, який дописував «Доктора Серафікуса» на
еміграції в Німеччині, ймовірно, читав щось із творів Кафки. Точніше, навіть не
міг не читати. У всякому разі, в прізвищі героя
«Комаха» є пряма алюзія на «Перевтілення», де героєм є справжня комаха. Але
головні паралелі, звісно, лише відтінені на рівні номінації. Адже обидва твори
по-своєму торкаються проблеми «дегуманізації» людини і її життя. Власне, ця
дегуманізація у ХХ столітті полягає, як пише Карл Ясперс у «Духовній ситуації
часу» (1946), в розпаді індивіда на окремі функції. Він уже не може повернутися
до первісного цілісного буття, і існує як сума функцій, як механізм – чи як
комаха, яка перебуває в обмеженому колі своїх раз і назавжди визначених
інстинктів.
2. Філософії підозри
В обох
аналізованих текстах відчутні світоглядні обертони, що єднають їх із
філософіями підозри зламу ХІХ-ХХ століть, до яких причетні тим чи іншим чином
багато митців епохи модернізму й авангарду. Злам цей відбувся не раптом, але
поступово – разом із поступовим загостренням кризи філософії самосвідомого
суб’єкта, яка бере витоки у працях Декарта і Спінози. Одна з головних засад
цього стилю розмислу – це «метафізична відмова від тіла, десоматизація»[1].
Остаточної критики цей гарний і зручний ментальний конструкт, сама
сконструйованість якого була вже очевидною для кінця ХІХ століття, для часів
занепаду позитивізму, зазнає від
ніцшеанства, бергсоніанства і філософії «переживання» Дільтея та його
послідовників. Одна з головних позицій цих трьох окремих критик – це те, що
ментальна діяльність завжди є зумовлена тілом (у широкому значенні) суб’єкта, і
це тіло перебуває постійно зануреним у різні середовища – природне, соціальне,
економічне, які й визначають його мислення[2].
Саме цим філософії життя, як їх іще називають, перегукуються, з одного боку, із
більш давнім марксизмом, а з іншого боку – із більш пізнім фройдизмом.
Отож,
спершу ми поглянемо на стосунки героїв обох оповідань із їхнім тілом, а ширше –
середовищем узагалі.
2. Людина природна і людина-функція
У творах,
що ми розглядаємо, відбувається доволі дивний процес. З одного боку, головним,
центральним персонажам нібито й повернуто тіло, але воно їм ніби не потрібне,
вони його мучать у аскезі й утриманні (Домонтовичевого Комахи це стосується
лише в першій частині його еволюції, про що буде мова далі).
Перш ніж
перейти до аналізу тіла в «Перевтіленні», треба згадати, що вся сфера тілесного
й чуттєвого в Кафки позначена відчуттям неспокутуваної провини, як, власне, і
всі сфери існування персонажів письменника. Але в у сфері тілесності – це не
просто абстрактна провина, а провина перед батьком: «Неохайність настільки
невіддільна від чиновників, що вони самі здаються якимись гігантськими
паразитами. Не в економічному сенсі, звісно, а в плані марної розтрати запасу
сил розуму й людяності, за рахунок яких ця наволоч якось животіє. Але таким же
чином у всіх дивних сімействах Кафки й батько животіє за рахунок сина,
навалившись на нього потворним трутнем»[3]. А
тут такому притисненому суб’єкту дається тіло – і він відчуває себе чужим у
ньому. Власне, Кафка відбиває ситуацію, коли свідомий, освічений суб’єкт,
звиклий до редукції свого життя до мисленнєвої діяльності, виявляє, що він – у-тілений: «Уміщуючи свідомість
знервованого комівояжера в тіло величезної комахи, Кафка загострює поділ між
душею і тілом, … базуючись на християнському дуалізмові душі і тіла, головним
виразником якого був Декарт… Грегорове перевтілення в Комаху драматично виражає
Кафчину двозначність стосовно його тіла – і тіла взагалі. Його перетворення і
нездатність помітити цю зміну вказує, наскільки Грегор відчужений від свого
тіла.»[4]
Отож,
виходить, що філософії життя повернули суб’єкту його тіло, от тільки він не
знає, що з ним робити, бо попередні століття культури відучили його
користуватися безпосередньою плоттю.
Але це
лише один аспект проблеми. Адже погляд Кафки в оповіданні не менше спрямований
на дегуманізацію, спричинену повторюваною, конвеєрною роботою. Хоча Кафка
комівояжер і в його кімнаті багато зразків тканин, проте його вузько функціональний
погляд на тіло зближує його із конвеєрними працівниками, тіло яких лише
продовження механізму, отож і має воно лише функціональне призначення.
Версія
Кафки однозначно песимістична: Замза перетворився на жука, комаху, після того,
як родичі перестали сприймати його просто як людину й почали ставитися лише як
до живого гаманця.
Домонтович
вибудовує більш оптимістичний проект метаморфози: із «Комахи» герой
перетворюється на людину із власним ім’ям, нехай і зі старосвітським «Василь
Хрисанфович». Домонтовичів Комаха
виглядає дуже своєрідно. Адже, здавалося б, Комаха є людиною культури,
інтелектуалом. Але тим не менш це не убезпечує його від «комашиного» існування,
себто від функціонування в надмірно регламентованих межах, у випадку комахи –
шляхом «підпорядкування всього себе найважливіший «професорській» функції».[5]
Про це ж говорить і Домонтович у характеристиках Комахи, беручи за відправну
точку порівняння з Ірцею як із людиною, незаангажованою в культуру, а отже
природною, вільною: «В байдужості Комахи не лишилося вже жадної краплі
цікавості. Нічого, окрім звички… Для Комахи дні, тижні, роки зливаються в один
різноманітний плин… Для Комахи день замкнено в усталений розклад незмінно в
певні години і хвилин повторених вулиць, бльокнотних нотаток, прочитаних
лекцій, перегорнених сторінок, списаних аркушів»[6].
Повна дегуманізація і перетворення на додаток до книг та інших атрибутів
істинного інтелектуала підкреслюється цим останнім – а також наступним –
переліком, цією ампліфікацією різних артефактів культури, які буквально
завалюють Комаху: «Бажання й інтереси Комахи ніколи не виходили за рамці
лекцій, курсів, тем для студентських доповідей, карток, виписок, нотаток, нових
книжок, видавничих проспектів, шрифтів, форматів, палітурок…»[7]
Тому не дарма Ірця, втілення природної людини, питає в Комахи: «А ти, дядю
Комахо, людина?»[8]
Отож,
критичний погляд Домонтовича націлений на більші обшири – для нього є
однаково неприйнятним надмір культури.
Так само згубно, як, згідно з марксистами, соціальна дійсність приречує людину
(в іпостасі робітника) позбуватися людських рис і перетворюватися на додаток до
машини, так і дійсність культури обмежує людини в її природних потягах і
функціях. У цьому критичному погляді на культуру як на шори для «природної
людини» Домонтович постає доволі близьким до Ніцше з його критикою раціоналізму
і до Фройда з його деконструкцією культури як природного стану людину і показ
іншого боку цивілізованості – неврозів, психозів та інших супутників культурної
людини.
Примітно,
що в Кафки у «Перевтіленні» протягом усього твору номінація незмінна – Грегор
залишається Грегором протягом усього тексту. Тоді як Комаха, спізнавшись із
Вер, переходить на інший рівень самосвідомості, і тому номінація змінюється –
тепер він уже Василь Хрисанфович.
В еволюції
обох персонажів існує певний невеликий відтинок, ба навіть точка, яка свідчить про їх перехід до нового модусу
буття. У Замзи – коли він перестає їсти людську їжу і починає надавати перевагу
покидькам, як комаха. У Комахи – зустріч із Вер, яка примушує його вийти із
зачаклованого кола викінченого інтелектуала, інтелектуала, чий інтелект
перетворюється на запущену форму неврозу.
Отож,
бачимо еволюційну інверсію, яку робить Домонтович у порівнянні з Кафкою. У
першого бачимо шлях від Комахи до людини, а в Кафки – від комахи із людською
свідомістю – до абсолютної комахи.
Наші спостереження можна зобразити з допомогою
наступної схеми.
ГреогорЗамза
Комаха
«природна» людина
людина-функція
Василь Хрисанфович Комаха
На
основі здійсненого компаративістського аналізу ми можемо говорити про два
аспекти творчого методу письменника і про його залученість до двох традицій –
модернізму західноєвропейського і модернізму українського. Відгомони філософій
підозри, якими рясніє текст В. Домонтовича, є суто модерним жестом, який проте
не є новим для української літератури. Зокрема, Лесю Українку і Ольгу
Кобилянську не можна зрозуміти вповні без звертання до Ніцше. Проблема
природності vs культурності дуже
добре опрацьована, приміром, у «Некультурній» О. Кобилянської. Домонтович же
продовжує цю іманентну тенденцію українського модернізму попереднього
покоління, проте значно розширюючи коло філософських алюзій.
Інтелектуальність
прози Домонтовича, окрім центральної естетичної проблематики, має суттєво
важливий інтертекстуальний бік. Звісно, ми вихопили лише одну із численних
ниток, які відсилають до безлічі текстів культури. Проте апелювання до
«Перевтілення» Франца Кафки, нехай і несвідоме, свідчить про глибине входження
в ментальний контекст епохи. Також знаковою видається інверсія в еволюції
героя, яку здійснює
В. Домонтович у порівнянні із Кафкою. Домонтович ніби здійснює зі своїм
героєм акт психоаналізу, звільнюючи його від «комашиних» комплексів і переводячи
його зі статусу «людина-функція» до «природної людини». Якщо такий
психоаналітичний акт і лікування любов’ю Вер і не заперечує сценарій,
викладений у «Перевтіленні» Кафки, то, у всякому разі, кардинально переглядає
його і дає відповідь більш оптимістичну, залишаючи суб’єктові шанс здобути свою
первісність шляхом вивільнення природної чуттєвості.
1. Ольга Гомілко.
Метафізика тілесності. – К.: Наукова думка, 2001.
2. В. Беньямин. Кафка.
http://www.kafka.ru/kritika/read/franz-kafka/2
3. Ritchi Robertson. Kafka. –
Oxford University Press, 2004.
4. Віра Агеєва. Поетика
парадокса. – Київ: Факт, 2006.
5. В. Домонтович. Доктор
Серафікус. // В. Домонтович. Без ґрунту. – Київ: Гелікон, 2000.
6. Ф. Кафка. Перевтілення = Die Verwandlung. - Харків: Фоліо, 2006.
Немає коментарів:
Дописати коментар
Примітка: лише член цього блогу може опублікувати коментар.