ПРОМЕТЕЄВСЬКІ (АНТИ)ГЕРОЇ В. ГОЛДІНГА:

Жанрові та ідейні особливості притч

«Бог-Скорпіон», «Надзвичайний посол»

та «Роздвоєний язик»

Особливе місце в доробку Голдінга посідають невеликі романи, які можна було б назвати за нашим традиційним поділом «повістями». У них притчевіть, загалом характерна для всіх текстів Голдінга, присутня чи не найбільш насичено. Ми зосередимося на трьох із них: «Бог Скорпіон», «Надзвичайний посол» та «Роздвоєний язик», який стоїть дещо осторонь від двох перших, проте теж належить до одного ідейного й естетичного поля. Тому ми вирішили поєднати аналіз ідеологічно-естетичний із структуральним, аби показати, яким чином форма і зміст узгоджуються в текстах із насиченми алегоричним рівнем прочитання. Почнемо зі структур композиційних, які більш помітні і легші для експлікації, а відштовхуючись від них, перейдемо до ідеологічного й естетичного аналізу текстів.

Композиційно-структурні особливості притч Голдінга. Система персонажів.

Усі три твори мають доволі подібну систему персонажів, яка вмотивована ідеологічними побудовами автора. Це характерно для притч-парабол: певна буттєва алегорична ситуація обігрується в різних лаштунках, в різних декораціях і костюмах, проте суть залишається майже тією ж самою.

У розглянутих повістях втілюється та ж система персонажів, з якої можна вивести своєрідний набір голдінгівських «архетипів», про який мова йтиме далі.

У «Богові-Скорпіоні» центральними персонажами є Балакун, Фараон, Жрець, царевич і Прекрасна Квітка. Балакун – «прометеївський» тип героя; Фараон постає доволі інертним утіленням влади, натомість Жрець є і наставником, і носієм влади. Прекрасна Квітка, а особливо – царевич постають як неофіти, які тільки пізнають сутінкову частину людської природи, і це їх приголомшує – кожного по-своєму. Спершу розглянемо коротко кожен із творів.

У «Надзвичайному послові» драма розігрується в основному між Імператором, його онуком Мамілієм, наступником Постумієм, який більшою мірою втілює владу, ніж Імператор, і Фаноклом, що пропонує свої послуги геніального відкривача й винахідника.

«Роздвоєний язик» теж можна описати в подібних термінах. Звісно, світ персонажів цієї повісті (чи невеликого роману) значно багатший, ніж двох попередніх, проте головні колізії відбуваються між Арієкою-Піфією і жерцем Іоном. Побіжно у творі присутній Метелл, римський воєначальник, який утілює в собі владу. Решта персонажів служать для відтінення й увиразнення функцій уже присутніх у цій трійці героїв.

Схематизація завжди спрощує матеріал художнього твору, проте дозволяє вловити спільні особливості, які дозволяють складніше уявити картину ідеологем, що втілені в корпусі текстів.

Отож, можна розподілити перерахованих персонажів за набором їхніх функцій, таким чином виділити «актантний» рівень системи персонажів. При цьому справджується, що, згідно із Проппом, актант не обов’язково втілюється в одній особі – він може втілювати свої функції в цілому наборі персонажів.

«Прометеївський» герой. У центрі «Надзвичайного посла» перебуває Фанокл, винахідник, що хоче полегшити життя і людства, і Імператора своїми винаходами. У «Богові-Скорпіоні» його еквівалентом є Балакун, який хоча нічого не винаходить, але намагається змінити світогляд оточення – зокрема, це виявляється в його промові, зверненій до Прекрасної Квітки, у якій він виявляє зовсім не властиве людині давнього сходу самоусвідомлення і закликає співрозмовницю до дії. Складніше із «Роздвоєним язиком»: там складно знайти однозначний еквівалент, а точніше – неможливо.

Неохочий до конформізму з цивілізацією герой, розчарований. У «Н.П.» таким є Мамілій, він неохоче приймає на себе роль імператорського улюбленця, йому неприємне його становище, обтяжене умовностями. У «Б.С.» йому відповідає певною мірою царевич-наступник, який так само прагне втекти від призначеної йому культурної ролі. У «Р.Я.» знову ж таки не існує однозначного еквівалента цього типу. В певні етапи своєї еволюції такою здається Арієка, але вона все  ж приймає умовність і двозначність свого становища.

(Жрець)-наставник. У «Н.П.» таким є сам Імператор, який, через свою надмірну філософічність і постійний дидактизм, навіть у творі не претендує на надмірну владу. У «Б.С.» функціональним еквівалентом є Жрець, що Прекрасній Квітці наприкінці дещо розкриває таємниці влаштування култового життя. У «Р.Я.» таким є жрець Аполлона Іон.

Властитель. У «Н.П.» на роль носія влади швидше підходить Постумій – але не за завершенням подій (адже він загинув, так і не реалізувавши своє право наступника престолу), а за типом характеру. У «Б.С.» цю роль виконує жрець, бо Фараон – ще більш інертний, ніж Імператор у «Н.П.» У «Р.Я.» владу різною мірою представляють деякі владні особи, з якими доводиться спілкуватися подорожнім Арієці і Іону, проте головним серед них Метелл, римський воєначальник.

Отож цікаво порівняти Арієку із центральними персонажами повістей попереднього періоду творчості Голдінга. Якщо в попередніх двох аналізованих творах центральний персонаж обов’язково є «прометеївським» за суттю, то Арієка такою зовсім не є. Вона лише спершу намагається протистояти ідеологічному тиску Іона, а далі вона змиряється із природою речей. Арієка внутрішньо значно складніша і психологічно переконливіша, вона не є героєм «однієї пристрасті» чи «однієї ідеї». Вона поєднує в собі риси і «прометеївського» героя, і  героя-неофіта, набуваючи при цьому індивідуальності шляхом тонкої саморефлексії.

Можна з певною мірою умовності сказати, що три повісті Голдінга представляють драму, що майже відповідає давньогрецькому класичному зразкові трагедій, у центрі якої перебувало зазвичай три-чотири персонажі. У її ході стикаються прометеївський герой, неофіт, наставник і властитель.

Система персонажів сама підказує, на яких саме ідеологічних проблемах зосередити далі свій аналіз.

Сюжетні особливості

Притчі Голдінга не надто насичені подіями зовнішніми, адже для автора головне – створення відповідної до його ідеологічного задуму ситуації, яка розгортається протягом усього твору. Головний персонаж перших двох повістей не має прямого антагоніста, тому драматизації набувають швидше його стосунки не з конкретним героєм, а з усім сучасним йому суспільством та його устоями. Тому обидва герої роблять те, що в таких випадках і мають зробити – вони просто volens nolens зникають зі сцени, бо за логікою композиції, їхня функція виконана – вони створили певну ідеологічну напругу в заданій історичній ситуації, і після цього їх можна лише ліквідувати. Подібне явище характерне для літератури із філософською композиційною формантою. Наприклад, в «Емпедоклі» Гельдерліна головний герой так само створює певну алегоричну ситуацію. Після цього його варто прибрати зі сцени, і тут допомагає давнє апокрифічне передання про смерть філософа  в кратері Етни, з якого вдячно користується німецький романтик.

У «Роздвоєному язиці» присутній швидше «внутрішній сюжет»: світоглядний розвиток Арієки від неприйняття лицемірного «промислу» довкола Дельфійського оракула – до майже повного примирення з ситуацією. Сюжет є поступовим димінуендо, завмиранням пристрасної побожності героїні. Що більше вона перебуває в ролі конкретної Піфії, то менше в ній залишається «ідеї» Піфії, про яку говорить Іон.

Ідейно-естетичні особливості

Типи героїв, які ми визначили вище, визначені проблематикою, якою переймається Голдінг в аналізованих повістях.

У колізіях, пов’язаній із «прометеївським» героєм, Голдінг створює експериментальну ситуацію, стикаючи в одному тексті різні типи свідомості і способи світорозуміння. Герой (Фанокл, Балакун) представляє стадіально наступний щодо свого оточення тип свідомості: авторові як антропологу важливо протиставити іще багато в чому анімістичний чи міфологічний світогляд єгиптян та практичний, але не винахідницький розум римлян – із новочасним, новоєвропейським світоглядом. І в процесі такого зіставлення з’ясовуються деякі закономірності, які мають почасти філософське (екзистенціалістське) підґрунтя, а почасти – антропологічне. Попри подібність типів головного героя і конфлікту в загальних рисах, все ж кожна притча зосереджується на особливому аспекті зазначеної проблематики.

Технократія і знання як небезпека

У «Надзвичайному послові» ставиться під сумнів ідея технічного прогресу. Спершу читачеві дивно, що з усіх винаходів Фанокла Імператорові припадає до вподоби скороварка, хоча паровий двигун і порох нібито мав би зацікавити владаря значно більше.

Проте тут присутній іще один аспект критичної позиції автора. Культура – це не лише універсальна екзистенційна «ангажованість», але й універсальна полуда. Аби бути цілком сприйнятливим до нового, треба було б відмовитися від того культурного типу, в якому перебуває свідомість суб’єкта.

Інший аспект критики – це дискредитація архетипного образу «Прометея» як позитивного героя. Адже такий персонаж вносить розхитаність у врівноважену систему культури, яка налагодила своє функціонування. І тому Імператор, який відмовляється від усіх трьох значних винаходів грека, діє завбачливо: якби їх усі три задіяти водночас, то це б означало не просто «технічну революцію» ойкуменічного масштабу, а миттєву руйнацію античного світу, і тут багато що говорить фрагмент діалогу Імператора й Фанокла:

- Розумієш, мій володарю – комунікації!

Імператор задумливо похитав головою:

- Чим вони гірші, тим краще.

Адже нові знання породжують нові можливості, а отже – нові небезпеки із стрімкістю геометричної прогресії. Ймовірно, в образі Імператора втілилося багато близького світовідчуттю самого Голдінга, себто – втомленого і розчарованого цивілізацією інтелектуала ХХ століття. Краще знати менше, але жити хоча б у позірній в рівновазі, ніж знати порох і книгодрукування і постійно боятись, що перший використають проти тебе, а друге стане на службу всім, хто раніше б навіть і не подумав братися за письмо. Такий висновок робить Імператор, відсилаючи Фанокла за межі античної ойкумени, для тогочасної свідомості – фактично в небуття.

Небезпека самосвідомості

Постать Балакуна в «Богові-Скорпіоні» виглядає двозначніше, ніж Фанокла в «Надзвичайному послові». Це спричинено тим, що в цьому оповіданні проблематика перебуває на вищому ступені абстрактності й узагальнення.

Балакун – це не лише оповідач історій, які виводять слухачів за межі звичного, бо показують не бачені у Єгипті холод, сніг, білих людей. Головним чином він є носієм критичного європейського світогляду, що намагається зламати межі, відведені традиційною архаїчною культурою для індивідуального вибору. Апогею це долання набуває, коли він відмовляється послідувати за фараоном у царство мертвих, заявивши, що «це життя достатньо гарне », чим викликає загальний подив і обурення.

Здавалося б, таке усвідомлення позитивної якості реального життя і себе в ньому є якісною зміною на краще, яка дозволить досягти нових успіхів. Спершу справді здається, що Балакун цілком (чи переважно) позитивна постать, яка викриває самою своєю присутністю «нелюдські» архаїчні звичаї єгиптян (зокрема – інцест, обожнення Фараона і т.д.). Проте що здобуває Балакун, долаючи межі традиційного світогляду, відмовляючись від анімістичних вірувань і порожніх страхів? Він здобуває самосвідомість, а отже – індивідуалізм. І тому для нього вже не лише умовності чинної довкола культури нічого не означають, але й носії цієї культури так само. Наприклад, він хоче використати малого царевича лише як засіб для свого рятунку, потім продавши його в рабство. Проте царевич – це єдина людина, що щиро співчуває Балакунові. Отож індивід починає з усвідомлення відносності умовностей культури, а закінчує усвідомленням відносності взагалі усіх цінностей (вдячності, співчуття і т.д.), крім суто індивідуальних. Саме так воно і є, якщо вірити критичним філософіям зламу ХІХ-ХХ століть. Але кому такий непередбачуваний і нестабільний індивід потрібен?

Неофіти культури

У постатях царевича-наступника фараона, Мамілія і Арієки (на початку твору) розкривається інша колізія. У ній показані намагання індивіда чинити спротив універсальній заангажованості в культуру. Герої відмовляються від нав’язаної їм ролі, царевич навіть прагне смерті, і залюбки б випив чашу, яка призначалася для Балакуна. В Арієці цей образ набуває і подальшого розвитку, і алегоричного завершення: варіанти з Мамілієм і царевичем відкидаються як непродуктивні, натомість з’являється Арієка, що уособлює помірний конформізм, чи мудре примирення з умовностями цивілізації. 

Притчі Голдінга є виразниками критичного погляду на наслідки цивілізаційного проекту новочасного зразка: технократію, індивідуалізм та гіпертрофований нонконформізм.

Твори мають цілком виразне філософсько-ідейне спрямування, і їхня структура повністю підпорядкована цьому притчовому завданню. Проте, на відміну від багатьох подібних творів із філософською формантою, вони не хибують на надмірну схематизацію. Стилістична рівновага досягається тим, що не всі герої є носіями «однієї пристрасті» чи ідеї, а актантна роль зазвичай поділяється  між кількома персонажами, які розкривають її різні аспекти.

Разом твори поєднуються сіткою ідейних домінант, які творять із них цілісний корпус. За жанром притчі можна порівняти із поліфонічним романом у розумінні Бахтіна, проте притчевість у них присутня більшою мірою, що спричинено античними чи давньосхідними декораціями.