НАД ЧИМ І ЯК ІРОНІЗУЄ

ВІСЛАВА ШИМБОРСЬКА

Віслава Шимборська отримала Нобелівську премію "for poetry that with ironic precision allows the historical and biological context to come to light in fragments of human reality". Поезія Шимборської цілком уписується в канони модерністської поезії своїм інтелектуалізмом і тонкою іронією – але її іронія вже дещо відмінна від іронії модерністської. Радше вона споріднена вже з постмодерною іронією.

Формула ironic precision справді добре характеризує особливість поетики Віслави Шимборської. Але ця формула покладається на певне апріорне розуміння іронії як явища. Тому ми спробуємо зясувати в чому саме полягає іронічність поезії Шимборської, звернувшись до філософського потрактування цього поняття у Сьорена К’єркегора.

На думку К’єркегора[1], іронія – «це нескінченне й абсолютне заперечення». Але це лише вектор, який спрямовує думку і вказує їй подальший шлях визначення цього явища. Адже в подальшому філософ нанизує взаємодоповнювальні характеристики іронічного світогляду і світовідчуття. Для іронічного суб’єкта дійсність «втратила свою доцільність», і цим пояснюється його відчуженість від дійсності. Але К’єркегор розуміє «дійсність» як конкретну історичну чи культурну ситуацію, яка є доцільною для певного покоління. Іронія з’являється, коли в новій ситуації залишаються рештки уже недоцільної дійсності – себто тієї, що була доцільна в попередню епоху: «Тоді одна дійсність стикається з іншою. Звідси увесь трагізм світової історії». Тобто іронія є певним чином історіософією і специфічним відчуттям часу.

Носій іронічного світогляду чи просто іронічної позиції щодо світу є відчуженим від дійсності, але в інший спосіб, ніж герой-провидець. Провидець бачить майбутнє, і саме тому відривається від дійсності. Іроніст майбутнього не бачить, але не є вдоволений дійсністю, і тому критикує її, не пропонуючи нічого навзамін. Тому іроніст – це трагічна постать.

Іроніст є «негативно вільним», бо стверджуватися позитивно – у дії чи в взагалі в самореалізації – він не має змоги в актуальній для нього, але вже не достатній дійсності.

Полемізуючи із Гегелем, К’єркегор заперечує думку першого, що іронія Сократа – це лише «спосіб особистого спілкування»,  і стверджує, що іронія Сократа – це нове світорозуміння. Таким чином К’єркегор створює нового культурного героя, який приходить навзамін як романтичному генієві, так і класицистичному раціональному шляхтичеві чи сентименталістському плаксієві. Повною мірою цей культурний герой почне реалізовуватися в середовищі культури модернізму і постмодернізму.

Сократ, як його сконструював як іроніста К’єркегор, починав свої роздуми із твердження, що він нічого не знає. Цікава паралель: Віслава Шимборська у своїй промові на врученні Нобелівської премії говорить, що для неї кожен вірш починається із думки, що поет нічого не знає[2]. І тому вірш перетворюється або на відповідь, або на запитання-провокацію.

Яскравим проявом Сократової іронії до дійсності і до знання К’єркегор вважає ставлення того до смерті: «Він не знає, що таке смерть і що є після смерті – є там щось чи немає нічого взагалі; відтак він – невіглас. Але своїм невіглаством він не надто й переймається; навпаки – він справді у ньому вільно почувається». Адже він не вірить у той потойбічний світ, як його описує сучасна йому еллінська культура. І в цьому виявляється, «що ціле матеріалістичне життя грецької культури втратило для нього свій сенс (доцільність), а відтак усталена дійсність перестала бути для нього доцільною не в тому чи іншому аспекті, а в усій цілісності».

Як останню заувагу варто навести розрізнення іронії керованої і некерованої. Керована іронія, на думку К’єркегора, є способом творчості і її шляхом, а не метою. Така іронія була притаманна Гете і Шекспіру. Натомість трясовина некерованої іронії затягує суб’єкта, позбавляючи його відчуття будь-якої реальності – нехай вона буде доцільною чи недоцільною.

Тепер перейдемо до виявів іронії в поезії Шимборської. Із багатьох можливих варіантів ми виберемо ті, які, на наш погляд і смак, будуть найпоказовіші. Себто об’єктами нашого розгляду будуть іронічний сумнів та іронічна історіософія.

Перший етап аналізу нам дозволить наблизитися до відповіді на питання, чи іронія Шимборської є модерністською – чи постмодерною.

Атлантида

Існували або не існували.

На острові чи не на острові.

Океан або не океан

Поглинув їх або ні.

Чи було кому кого кохати?

Чи було кому з ким битися?

Відбувалося все або нічого

Там або не там.

Міст сім постало.

Чи справді?

Чи постати більше?

Де докази?

Не винайшли порох.

Винайшли порох, так.

Імовірні. Сумнівні.

Не згадані.

Не взяті з повітря,

З вогню, води, землі.

Не засвідчені ні в камені,

Ні в краплині дощу.

Не можуть усерйоз

Слугувати пересторогою.

Упав метеор.

Чи не метеор.

То вулкан вивергнувся.

Чи не вулкан.

Хтось щось кричав.

Ніхто нічого.

На цій плюс мінус Атлантиді[3].

В одному вірші поєднуються два абсолютно протилежних голоси, які не заперечують одне одного, хоча і стверджують полярні речі. Таке поєднання непоєднуваного виказує авторську іронічну позицію: ним він визнає своє незнання, своє «невігластво».

Така композиція дуже нагадує структуру «Хазарського словника» Мілорада Павича[4], за тієї відмінністю, що в романі бачимо три «версії подій», використовуючи назву вірша Шимборської. Хазари, як і атланти, однаково є майже легендарним народом, від якого майже нічого не залишилося, окрім письмових з(а)гадок. Даючи три версії подій (християнську, мусульманську, юдейську) Павич вибудовує систему полівекторної істини. Кожен обирає собі зручну для себе істину. Не існує конфлікту, існує вибір.

У вірші Шимборської ситуація інакша, хоча зовні й подібна. Версій лише дві, тому їх конфлікт проступає украй загострено: «або-або», як називається одна з праць Сьорена К’єркегора, до якого ми вже зверталися раніше.

Дві пропоновані альтернативи – це не лише вибір між «вірити в Атлантиду» чи «не вірити в Атлантиду». Це глобальніший вибір між «вірити чи не вірити». І не має значення, що мається на увазі – віра в існування Атлантиди, істини чи Бога.

Якщо розуміти модернізм як систему, що ще існує в бінарних координатах позитивного-негативного, а постмодерн як недвоїсту систему, в якій ще з’являється третій проміжний член (йдучи за Юлією Крістевою[5]), то стане зрозумілим, що  вірш Шимборської ідеологічно цілком модерністичний на противагу вже цілком постмодерному роману Мілорада Павича. Адже в «Атлантиді» ще існує сама драматична колізія «вірити-не вірити», у той час як у Павича існує лише ситуація вибору найпривабливішого для суб’єкта варіанту. Такий вибір може собі дозволити іроніст, але провидець мусить вірити – бодай у правильність свого погляду на майбутнє.

Та навіть провидець у Шимборської має риси іроніста. У «Монолозі Касандри» лірична героїня-провидиця так себе описує:

Це я, Касандра.

А це моє місто під попелом.

А це мої пророцькі стрічки і жезл.

А це моя голова, повна сумнівів.

Вибором часової позиції (після спалення Трої) авторка натякає, що провидець – це радше той, хто не доріс до іронії. Касандра справді перебувала на віддалі від своєї дійсності, але її майбутнє вже порожнє: «Любила їх. / Але любила звисока. / З-понад життя. / З прийдешнього. Де завше так пусто і звідки найлегше побачити смерть». І її пророцький дар теж втрачає доцільність. Бо від її пророцтв нікому нічого не сталося на краще: «Вийшло по-моєму. / Тільки з цього нічого не випливає. / Ось мій одяг, осмалений вогнем».

Отже, стадіально поезія Шимборської перебуває у фазі розхитування бінарності модернізму, проте не виходячи за межі цієї системи. Тому й ліричний герой її вірша є іроністом, адже він, як ми читали в К’єркегора, розхитуючи панівний стан речей, не виходить за його межі, як провидець.

Аби зрозуміти особливості художнього втілення  іронічного розуміння історії у Шимборської, розглянемо вірш «Музей».

Перша частина вірша, протиставляючи збережені старовинні предмети і відсутність змоги функціонування цих предметів за призначенням, перетворює їх на «релікти» колишньої реальності, вже неактуальної і недоцільної:

Є тарелі, але нема апетиту.

Є обручки, але нема взаємності

уже щонайменше триста років.

Є віяло – де рум’янець?

Є мечі – де гнів?

І лютня не озветься про давні часи.

Авторський голос фактично позбавляє ці предмети позитивного змісту для дійсності, себто для актуальної історичної ситуації. Іронія музею полягає в тому зіткненні «одієї дійності з іншою», про яке ми вже згадували. Але іронічна позиція ліричного героя полягає лише в рефлексуванні. Носіями іронії тут постають саме речі. Чи ж не є «світовою іронією» те, що річ переживає того, для послуг кого вона призначена:

Корона пережила голову.

Програла долоня рукавиці.

Правий чобіт звитяжив ногу.

Метали, глина, пташине перо

тихенько тріумфують в часі.

Хихоче тільки шпилька для волосся з дівчини-єгиптянки.

….

Щодо мене, то живу, прошу вірити.

Моє змагання з сукнею триває далі.

А яка в неї впертість!

І як вона хоча пережити!

Тобто ліричний герой відчуває дисонанс між метою і результатами – речі, які нібито мають забезпечити людині довший вік і зручність життя, насправді самі собою, своїм довголіттям спростовують мрію людини про вічність чи бодай ілюзію такої. Тим самим вічність девальвується:

Через брак вічності згромаджено

десять тисяч старих речей.

Заснулий сторож дрімає солодко

над скляною вітриною.

Людина хапається за речі, але іронія речей у тім, що людська вічність у порівнянні з їхньою видається сміховинною, як продовжує цю ж тему вірш «Перепис населення»:

Ми минаємо навіки в магазині

купуючи новий глечик.

…

Прибуває давнини.

Від неї робиться тісно.

Штовхаються дикі мешканці літописів,

Загони м’яса для мечів…

Підтекст такої іронії справді трагічний – кожна актуальна дійсність завтра буде недоцільною, так само як будуть недоцільними сьогоднішні переживання і болі. Так само, як ми з погордою розглядаємо викопного ящера (вірш «Скелет ящера»), розглядатимуть і наші рештки – з часом.

Розглянувши одні з найпоказовіших іронічних віршів Віслави Шимборської, ми визначили кілька головних рис і засобів іронії цієї авторки.

Передовсім, іронія Шимборської ще не є постмодерною, але вже не є й цілком модерністською. Її іронія справді розхитує бінарні опозиції модернізму, намагається вирватися за межі цих дуалістичних координат. Але проте ліричний герой цілком залишається в межах модернізму, хоча й критично розглядає його аксіологію, зайнявши позицію іронічного сумніву.

Так само іронічним є погляд на історію в розглянутих віршах. Історія для авторського голосу постає не як доцільний рух до певної мети (нехай навіть до есхатологічного завершення, яке теж надає сенсу історії), але як процес утрати сенсу, деактуалізації дійсності, поступового вивітрювання значень із речей і людей. Причинами такої дисемінації дійсності є надмір її речового й інформаційного вираження, який характеризує добу глобалізації, в яку були створені «безнадійно» іронічні вірші Віслави Шимборської.

---

[1] Сьорен К’єркегор. Всесвітньо-історична сила іронії. Іронія як керована стихія, правда іронії. // Іронія. Збірник статей. – Київ: Смолоскип, 2006.

[2] Wislawa Szymborska. Nobel Lecture. http://nobelprize.org/nobel_prizes/literature/laureates/1996/szymborska-lecture.html

[3] Підрядковий переклад з польської тут і далі наш власний, здійснений за вид. Wislawa Szymborska. Nic dwa razy. – Wydawnictwo Literackie, 1996.

[4] Милорад Павич. Хазарский словарь: Роман-лексикон. – СПб.: Азбука-классика, 2007.

[5] Юлия Кристева. Бахтин, слово, диалог и роман. // Французская семиотика: От структурализма к постструктурализму / Пер. с франц., сост., вступ. ст. Г.К. Косикова. - М.: ИГ Прогресс, 2000. – с. 433 – 434.