СИМВОЛІКА ПРОСТОРУ У ПСАЛТИРІ

У Псалтирі чи не найяскравіше з-поміж інших біблійних книг утілилися переживання і страждання самосвідомого індивіда. Псалтир як збірник духовної лірики постає як невпинний діалог людини з Богом, у якому вона все гостріше осмислює й відчуває своє буття. Цікаво провести паралель із явищем, приблизно сучасним із Псалтирем – з давньогрецькою лірикою, яка, вперше зосереджуючись на емоціях людини, сприяла появі грецької філософії – тобто розширенню світоглядних обріїв культури.

 Нас же зацікавила символіка простору у „Псалтирі”. Ми лишаємо осторонь протиставлення сакрального простору і простору повсякденності, зосереджуючись головно на антитезі просторів, яка втілена в такому вірші: „Ти простір для мене зробив у тісноті” (4:2)[1]. Під час аналізу зосередимося на просторі як світоглядно-естетичній категорії. Цікаво, що переважна більшість просторових метафор зосереджена в першій книзі Псалтиря, яка, як припускають біблеїсти, є і найдавнішою.

Не складно переконатися, що тіснота є метафорою біди, про що свідчить вживання цього концепту у відповідних контекстах: „Тенета шеолу мене оточили і пастки смертельні мене попередили. В тісноті своїй кличу до Господа...” (17: 7, подібно -  43:25); „Багато биків оточили мене... Бо пси оточили мене...” (21:13, 17). На противагу, простір є втіленням успіху й доброї волі Бога: „...і на місце розлоге Він вивів мене, Він мене врятував, - бо вподобав мене!” (17:20; у церковнослов'янському тексті: „и изведе мя на широтоу”); „...і мене не віддав у руку ворога, на місці розлогім поставив ти ноги мої” (30:9). Подекуди первісна мотивація такого обожнення відкритого розлогого простору давніми скотарями проступає назовні: „Господь – мій пастир, тому в недостатку не буду: на пасовиськах оселить мене” (22:1,2).

Семантична антитеза просторів (закритого, тісного – із розлогим відкритим) коріниться в уявленнях традиційного суспільства про те, що позитивні якості мають бути просторово втілені в мегалітичних розмірах (звідси народна літераура про велетнів, з якої плідно скористався Рабле)[2]. Але якщо в літературі про велетнів цей позитивно забарвлений простір ущент заповнюється довжелезними каталогами речей чи істот, то позитивний простір у Псалтирі – речовинно не виражений, не заповнений матеріально. Він швидше втілює благу Божу волю, готову до реалізації в ньому.

Перечитаймо вірш удруге: „Ти простір для мене зробив у тісноті”. Тіснота, як видно з контексту, не заперечується, а існує симультанно з простором. Про суть цього простору може сказати такий вірш: „Господи, в ласці Своїй  Ти поставив мене на горі моїх сил” (29:8). Розлогість простору полягає передовсім в розширенні горизонту. Але широкий горизонт у життєвій тісноті можливий лише за існування альтернативої реальності, яка забезпечує „просторовий резерв” для свідомості. Отже, простір у Псалтирі – це передовсім поняття ментальне. „Ти простір для мене зробив у тісноті” можна потлумачити як „Ти дав мені альтернативну реальність умоглядного, яка компенсує тісноту матеріального”. Людина відчуває гніт обставин і речей не так гостро, бо усвідомлює, що намацальна тіснота – позірна.

Ілюстрацією до такого акту розширення свідомості, яким, зокрема, постає молитва (як діалог із Абсолютом), могла б слугувати, наприклад, мініатюра з рукописного Київського Псалтиря 1397 року (арк. 195), де Давид молиться у темній тісній печері, а з неба до нього простирається перст Божий: алегорично вона повідає про широту неба, яку можна мати в собі, молячись у тісній печері.

У контексті розглянутих значень тісноти/розлогості стає очевидним, що ідея єдиного Бога як факт культури рівноцінна космічному первісному вибуху в надрах людської свідомості, який ненастанно і звідусюдно розширює її межі.

Цікаву паралель до згаданих протиставлень просторів подибуємо в перекладній „Повісті про Акира Премудрого”: ув’язнений у тісній ямі, головний персонаж виживає завдяки вірі й кмітливості. Тобто, знаходячи опертя в альтернативній реальності, яку створює спілкування з Богом. А всю повість можна назвати розгорнутим тлумаченням вірша псалтиря: „Вороги приготували пастку для стіп моїх... вони викопали вовчу яму для мене, і попадали в неї самі!” (56:7).

Примітно, що в часи кризи ідеалів гуманності – в епоху, яка розродилася ніцшеанською тезою про смерть Бога (тобто злам XIX-XX століть) метафора пошуку шляхів розширення людської свідомості відроджується в різних контекстах. Приміром, Шарль Бодлер шукав засобів, які б могли „розширити людську свідомість”. Щоправда, такими поставали в нього... вино й гашиш („Поема про гашиш”). На вищому рівні осмислення цю метафору застосовував Штайнер, батько теософії, вважаючи розширення меж людської особистості завданням свого вчення.

На прикладі лише однієї метафори з Псалмів ми переконалися, що ідея єдиного Бога як форманта культури примушує людини вийти на інший рівень самоусвідомлення як істоти, яка має шукати альтернативну реальність за подобами тілесного світу.

2007

---

[1] Псалми цитуємо в перекладі Івана Огієнка. Порядковий номер псалма вказуємо за грецькою традицією.

[2] М. Бахтин. Эпос и роман. – М.:Азбука. – с. 96.