«ЦЕ ІСТОРІЯ ОДНОГО З МОЇХ ШАЛЕНСТВ»

(АРТЮР РЕМБО)

Я намагався сотворити нові зірки і квіти, новітню плоть, новітні мови…

Артюр Рембо. Сезон у пеклі. Прощання.

Серед великих французьких символістів останньої третини ХІХ століття чи не найзухвалішим порушником поетичного етикету був Артюр Рембо. Епатаж, з яким він нехтував устоями французького вірша, що були закладені ще в епоху класицизму, нагадує поведінку представників молодіжних рухів середини ХХ століття: те, що вважалося неприпустимим і непристойним для поезії, цей „хлопчичок із Шарлевілю” зробив її природним набутком. За надзвичайно короткий відрізок часу Рембо здійснив стрімкий прорив від поетики парнасців ледь не до сюрреалістичних шукань, щоб потім відмовитись від поезії взагалі, дійшовши в ній до меж заказаних.

Жан Нікола Артюр Рембо народився 20 жовтня 1854 року. Його дитинство минуло в Шарлевілі, містечку в департаменті Арденни, що межує з Бельгією. Батька, що був військовим і рано покинув матір, він не знав. Мати ж походила із буржуазного роду, мала автократичний характер. Дитинство Артюра, як і його двох сестричок і брата, минуло під її пильним оком: братів конвоювали до школи, так само і забирали звідти. На церковні свята і просто за покупками на базар діти виходили ледь не строєм – попереду сестри, взявшись за руки, далі – брати, так само парою, позаду ж ішла мати. Певно, деспотичний режим удома посіяв перші зерна непокори в його душі. Дитячі спогади про антагонізм сина і матері   втілилися у вірші «Семилітні поети»:

Закривши зрештою записника свого,

Йшла Мати гордо геть, не бачачи того,

Що в голубих очах, під гулюватим лобом

Огиду син її таїв звичайним робом…

                Переклад Вс. Ткаченка

З 1861 року Артюр відвідує школу неподалік від дому – Institut Rossat. Протягом трьох з половиною років навчання тут він отримав 13 нагород і 11 відзнак із латинської граматики і перекладу, французької граматики і читання, історії і географії, декламування та читання класичними мовами. Геніальний хлопчак був досить відлюдькуватий і неговіркий – він жив у «паралельному світі» книг, і твердження Верлена, що до 14 років Рембо прочитав ледь не всю французьку поезію, видається не таким уже далеким від правди.

У квітні 1865 року мати записала поета до шарлевільського колежу. Артюр і тут не переставав дивувати вчителів і дирекцію своїми уміннями: його твори ставили за зразок для інших, а самого поета одразу перевели до наступного класу. Саме в колежі Рембо познайомився з людиною, що стала його другом і порадником – учителем Жоржем Ізамбаром.

У цей час Рембо захоплюється поетами-парнасцями, його стиль ще багато в чому наслідувальний, але голос звучить упевнено і несхибно, образи рельєфні і відчутні на дотик:

В блакитні вечори стежками йтиму я;

Колотиме стерня, траву почну топтати:

Відчує свіжість піль тоді нога моя,

Я вітру голову дозволю овівати…

                «Відчуття», переклад Гр. Кочура

Приблизно у віці п’ятнадцяти років був написаний вірш «П’яний корабель», що, попри класичні римовані александрини має вже цілком нову образність. Це  сміливий відрив від поетичних умовностей і кліше, перехід до тотально засимволізованої поетики, де зникають усі сполучні ланки – порівняльні конструкції, де млисті образи надприродно легко перетікають одне в одного, як у наведених нижче фрагментах:

Моє пробудження благословили шквали.

Мов корок, танцював я на морських валах,

Що їх візничими утоплених прозвали,

І десять днів вогнів не бачив по ночах.

                Переклад Вс. Ткаченка

Я потонув тоді в поемі моря,

Сліпучій, зоряній, – зелену пив блакить,

Часами втопленик у глиб прозорий

Спускавсь задумливий, щоби в мандрівках жить.

                Переклад Юрія Клена

Вірш не може мати однозначного тлумачення: корабель – це й уява поета, що блукає морями несвідомого, і сам поет, друга половина життя якого буде шаленою одіссеєю країнами і морями, і (у сьогоднішньому прочитанні) – засліплене, сп’яніле від прогресу людство, що на своєму маленькому кораблику – Землі – блукає темними морями ворожого космосу…

Але великий перелом у поетиці Рембо збігається в часі з буремними роками Паризької комуни («Моє пробудження благословили шквали», як сказано у «Пяному кораблі»). Саме тоді, у травні 1871 року, між кількома спробами втечі до Парижа Ребо пише  листи Ізамбару і Демені, у яких викладає свою теорію ясновидіння. „Я кажу, що треба бути ясновидцем, зробити себе ясновидцем. Поет стає ясновидцем шляхом довгого, ненастанного і раціонального розладу всіх чуттів. Всі види любові, страждання, божевілля; він шукає себе, випробовує на собі всі отрути, щоб отримати їхню квінтесенцію”. Таким чином поет стає „найхворішим, найзлочиннішим, найпроклятішим, – і Найученішим! Він досяг незнаного!” Отже, стан ясновидіння чимось нагадує платонівську нестяму, згадувану у „Федрі”, але зумисно, штучно викликану (адже розлад почуттів – раціональний). У Рембо божеством є підсвідомість і інтуїція, що викликають не пояснювані логікою видива: поет „досягає невідомого, і нехай, втративши глузд, він перестане розуміти побачені видіння, – він їх бачив!”.

Поетові надається винятково важлива, майже прометеївська роль: „Отже, поет справді є викрадачем вогню. Він відповідає за людство і навіть за тварин”, є „примножувачем прогресу”, адже тепер поезія йтиме „попереду дії”. Поет, аби висловити свій внутрішній досвід, має створити кардинально новий засіб його вираження: „Час загальної мови прийде! Ця мова буде розмовою душі з душею, ввібравши в себе все – запахи, звуки, кольори, вона поєднає думку з думкою і примусить її рухатися”. Речі перейменовуються, і так знаходиться їхня інша природа („на місці заводу я виразно бачив мечеть, школу барабанщиків, зведену ангелами, шарабани на небесних шляхах, салон на дні озера” – Сезон у пеклі. Алхімія слова). Поет стає присвоювачем, законодавцем, установлювачем  імен, майстром присвоювати імена, його роль майже наближається до божественної, адже саме такими титулами наділяється Божество у Платоновому діалозі „Кратіл”.

Створюючи нову мову, поет ніби повторює присвоєння першоімен, із яких далі складуться інші. Він доходить (знову посилаючись на Платона) до „найпростішої частинки, яку не слід відсилати до інших імен”, написавши сонет «Голосівки», де знаходиться приховане містичне значення кожної голосної.

Артюрів лист до Верлена із віршем «П’яний корабель» глибоко вразив паризького поета, і він запросив провінціала до себе, очікуючи зустріти на пероні залізничного вокзалу тридцятилітнього чоловіка, а не сімнадцятирічного нервового підлітка. Ця зустріч була фатальною для сімейного затишку Верлена, який нещодавно одружився з Матильдою Моте і мріяв про затишне життя буржуа, йому здавалося, що він почав одужувати від свого захоплення абсентом.

Рембо жив деякий час на утриманні групи поетів, серед яких були Шарль Кро, Теодор де Банвіль, Поль Верлен. Його екстравагантна поведінка шокувала навіть звиклого до бодлерівських богемних витівок де Банвіля: одного разу Артюр почав знімати із себе одяг на даху подинку де Банвілів, витрушуючи воші! Іншого разу в кафе «Мертвий пацюк» він ледь не пробив ножем руки своїх товаришів Верлена і Кро.

У 1872-73 роках Верлен і Рембо пішки блукають просторами Франції, Бельгії, Британії, пишуть вірші і п’ють абсент.

Меланхолійно-ніжна атмосфера їхньої дружби відчутна у мініатюрі Верлена:

Смішного фавна з теракоти

Лукавий усміх миготить,

Передвіщаючи турботи,

Що принесе вечірня мить,

Яка тебе й мене вестиме,

Меланхолійних мандрівців,

Аж поки смутками рясними

Нас тамбурина стріне спів.

       Переклад Гр. Кочура

Але далеко не завжди їхня дружба була такою безхмарною. Рембо потім із уїдливою іронією напише про ці роки у прозовій мініатюрі «Безумна діва. Інфернальний муж». Справді «інфернальним» другом був цей запальний і неврівноважений Рембо!

Після ряду сварок і незгод, серед яких був і верленів постріл, що легко поранив Рембо і призвів до трирічного тюремного ув’язнення Поля, поети остаточно поривають стосунки.

У цей час Рембо переживає свій тертій, уже постсимволістський, творчий етап. Він створює «Сезон у пеклі» і «Осяяння» - книги поезій у прозі, які багато в чому є проривом до  сюрреалістичної естетики. На момент виходу друком «Сезону у пеклі» 1873 року (це була єдина надрукована самим поетом книга) Артюрові було 19 років. Тут у житті  Рембо наступає черговий злам – таємничий і непередбачуваний, тобто – цілком у його стилі.

Поет зрікається поезії. Він вважає усе створене ним нісенітницею. Він кидається у вир практичного життя – за кілька років він побуває ледь не у всіх середземноморських країнах у найрізноматніших ролях – від тлумача до вантажника, буде постачати зброю правителям невідомих для тогочасного європейця африканських країн – одіссея, напророчена у «П’яному кораблі», розгортається із шаленою наполегливістю і гарячковістю.

У мистецьких колах Парижа ім’я Рембо, відоме не багатьом і за його життя у столиці, після його від’їзду швидко стирається з пам’яті. Лише Верлен не забуває свого товариша, він присвячує йому окремий розділ у книзі спогадів «Прокляті поети», наводить із пам’яті кілька віршів «хлопчика із Шарлевілю».

Слава і визнання приходять до Рембо лише в 90-их роках ХІХ століття. Але коли поетове коліно 1891 року було серйозно вражене саркомою і його з далекого Харрару привезли на лікування до Марселя (хоча було вже пізно…), коли після кількох операцій він помер марячи, то в лікарняних документах записали, що… «помер негоціант Артюр Рембо».

А. Рембо  П’яний корабель: поезії. – К.: Дніпро, 1995. – 221 с.

Graham Robb. Rimbaud: Biography. – W. W. Norton & Company. New York – London, 2000. – 552 p.