«І мріяти про рай, як Піко Мірандоля»[1]

По кліті кованій, з залізними дверима,

зневажений, але величніший, ніж бард,

в незриме дивлячись тужливими очима,

усе з кутка в куток ступає леопард.

Повільний, гордий хід – мов огниками блима

плямиста шерсть. Кругом розмови, сміх, газард,

а в’язень в джунглях снить, де пуща несходима,

де гнуться лотоси і квітне пишний нард.

Поете, це – твоя така химерна доля:

пручатись, борсатись у путах суєти

і мріяти про рай, як Піко Мірандоля.

До синіх берегів, мов золота гондоля,

пливе замріяна твоя журба... а ти...

а ти волочиш тут кайдани Атта Троля.

1929

М. Драй-Хмара

Ми говоритимемо про автора, який народився через десять років після падіння Константинополя і через вісім років після перших друкованих книг Ґутенберґа. Стилістика епохи, про яку йде мова, мимоволі примушує до певної риторичності і надмірності. Алегорезу полюбляли не лише середньовіччя, ренесанс так само кохався в ній. Піко делла Мірандола випало своїм життям алегорично втілити всі риси раннього відродження. Його автобіографія, якби він таку написав, як пізніше Бенвенуто Челліні, могла б стати захопливою книгою.

Ще за життя Піко його друзі любили етимологічно потрактовувати його титул графа Мірандоли і Конкордії, адже «mirandus» латиною – «дивовижний», а «concordia» - «злагода», «згода». І дійсно, таке потрактування було небезпідставним, адже своїм життям Піко хотів – самовпевнено і навіть дещо нахабно, як і личить людині ренесансу – узгодити протилежності, примирити Аристотеля із Платоном, а людське – із божественним.

Піко випало втілити до краю максималізм, властивій його часові, але дійти у ньому дивоглядних крайнощів – спершу цілковито віддавшись не баченому з часів античності індивідуалізму, а потім захопившись проповідями «плакси» Савонароли про «спалення марнот».

Ця епоха була ознаменована диктатурою філології. Себто будь-яка із галузей тоді ще синкретичної науки (теологія, юриспруденція чи медицина) так чи інакше не існувала без знання мов і риторики. І Піко був людиную «трьох мов», як тоді говорили в якості компліменту, себто знав греку, латину, староєврейську, а можливо й арабську та арамейську.

Піко був близький до гуртка гуманістів, який сформувався в 1460-их рр. у Флоренції довкола Марсіліо Фічіно – перекладача, філософа і теолога, а також віртуозного флейтиста, що по-піфагорейськи вважав музику основою світової гармонії. Гурток підтримувало сімейство Медичі, він отримав назву «платонівської академії». Фічіно, якому належить переклад усіх творів Платона і неоплатоніків латиною, був осердям академії. До цього кола входили також Джироламо Бенів’єні, Кристофоро Ландіно, Анджелло Поліціано, із кінця 1480-х долучився і Піко делла Мірандола. Близьким до них був і художник Сандро Ботічеллі. Щоправда, «академією» це товариство називалося лише заради античної стилістики, бо ж насправді це не була наукова «установа»: це був радше дискусійний клуб гуманістів. У своєму нечисленному добірному колі вони влаштовували бесіди на античний манір. Запалювали свічки перед бюстом Платона. Одна з таких застільних бесід послугувала зразком для Фічіно, який написав «Коментарій на «Бенкет» Платона». Показовою є вишукана символічність цієї події: у вступові Фічіно говорить, що у древніх платоніків був звичай організовувати «симпосії»  у річницю смерті (і водночас народження) Платона, і бенкет гуманістів мав відновити цю перервану традицію. А потім Фічіно відтворює перебіг розмови у своєму діалозі, так само як Платон, імовірно, відтворював реальні розмови із Сократом та людьми його оточення. Твір цей українською не перекладений, як і багато інших вартих уваги текстів італійських гуманістів.

Піко було три роки, коли Фічіно написав цей трактат. Джованні Піко, граф Мірандоли і Конкордії, народився 1463 року у родовому замку своїх предків. Невдовзі після його народження помирає батько. 1477 року Піко разом із матір’ю переїздить до Болоньї задля вивчення канонічного права, адже мати бачила в майбутньому свого сина духовною особою. 1478 року вона помирає, залишивши сина повноправним господарем своєї долі. Після 1479 року він продовжує навчання в Феррарі, Падуї, час від часу відвідує Флоренцію. Приблизно цим часом датується перша зустріч Піко із Джироламо Савонаролою. Інтелектуальна атмосфера Падуї була дуже підхожим місцем для розвитку ренесансного інтелектуала. Тут викладали давньогрецьку, що було доволі великою рідкістю, а серед викладачів Піко були обізнані із традиціями Кабали, коментарями Аверроеса на Аристотеля.

1483 року, після поділу спадку між братами Мірандола, Піко виявився одним із найбагатших шляхтичів Італії, отож міг дозволити собі нескінченне, по-ренесансному вчене дозвілля.

Із середини 1480-их Піко оселяється у Флоренції, де опиняється у вирі культурного, літературного і філософського життя, осередком якого була вже згадувана Платонівська академія. 1485 року філософ відбуває в подорож до Парижа, де деякий час навчається в Сорбонні.

1486 року у Піко з’являється зухвалий і амбітний задум. Він пише «900 тверджень» («conclusiones»), із якими хоче виступити на привселюдному диспуті в Римі, апостольській столиці. Як вступне слово до диспуту він пише «Промову про гідність людини» (насправді цей заголовок був наданий тексту значно пізніше видавцями, у перших виданнях про неї мовилося як про «найвишуканішу промову»). Сама ж подія мала відбутися на початку 1487 року. Проте папська курія визнала 13 тверджень Піко єретичними,  і диспут був заборонений, а за Піко почала полювати інквізиція. Тому 1488 року гуманіст утікає до Франції, де знаходить підтримку короля, і за його сприяння успішно повертається до Флоренції, де проводить свої нечисленні останні роки.

У цей час Піко пише свої останні твори: «Гептапл», у якому продовжує ще візантійську традицію «Шестодневів», себто коментарів на дні творіння із «Буття», «Про сущого і єдиного», «Проти астрології».

Помер Піко у 1494 році, поруч із ним в останню годину перебував Джироламо Савонарола, чиїми містичними ідеями Піко пройнявся в останні роки життя. Тоді ж помер і близький друг Піко – поет Анджелло Поліціано, і їх поховали разом.

2007 року їхні тіла були ексгумовані, і з’ясувалося, що найімовірніша причина смерті – отруєння миш’яком. Таким чином Піко поплатився за свою прихильність до Савонаролли, який фанатичними проповідями налаштовував простолюд проти сімейства Медичі і мистецтва ренесансу.

Хронологічно чи не перша згадка про Піко на теренах Слов’янщини належить Франциску Скорині в передмові, яка так і залишилася у рукописі, до його перекладу однієї із біблійних книг. Ймовірно, читали делла Мірандола і в Києво-Могилянській академії. У всякому разі, у фондах бібліотеки Вернадського зберігся примірник венеційського видання повного зібрання творів гуманіста 1496 року із печаттю Київської духовної академії, яка була спадкоємицею бібліотеки КМА. Щоправда, зважаючи на пожежі, які знищили чи не всі старі фонди Академії ще в XVIII столітті, можна скоріше припустити, що це видання – вже пізніше придбання.

«Промова про гідність людини» була своєрідним маніфестом Ренесансу – людина, заново відкриваючи свої духові сили і можливості, сміливо проголошувала себе центром макрокосму, вона відчула себе посередником між різними рівнями буття.

«Промова» не є суто філософським текстом, на чому наголошують деякі вчені (зокрема Поль Крістеллер). Хоч у листах до Ермолао Барбаро Піко і виступав проти риторичності філософських текстів, цю рису знаходимо в стилі «Промови», адже вона мала (хоча б теоретично) бути виголошена перед зібранням найученіших мужів Італії. Але риторичність можна розуміти і як потужний струмінь художності: «Промова» поєднує філософську думку із яскравою поетичною образністю. Цю рису можна пояснити також упливом Платона, адже платонічні діалоги часто перебувають на пограниччі поезії і філософії: «…у «Бенкеті», замість ролі служниці, ancilla філософії, поезія великою мірою виконує функцію її володарки, domina»[2]. Звичайно, ми не схильні відкидати Мірандолине вчення про людину як данину риториці, адже у дещо пізнішому творі «Гептапл» Піко, мовлячи про природу людини, дотримується тих же думок. Отже, можна говорити про певну сталу концепцію.

До того ж, ще від орфіків іде традиція надавати поетичним текстам Орфея, Музея, Гомера прихованого містичного сенсу, а в часи ренесансу часто для обґрунтування своєї думки філософи наводили слова античних поетів. Такий синкретизм поезії, естетики і філософії притаманний Піко делла Мірандола. Поезія «Промови» притягує не менше, ніж філософія, ба навіть більше – поезія виступає однією з формант філософії, адже «таємниче  і божественне» в ренесансному мистецтві «намагалося бути тим самим, чим повинна була бути висока поезія з точки зору гуманістів».[3] Тут поезія стає філософією, а думка – образом.

Українською Піко говорить уперше, нехай, можливо, і трохи спізніло, коли гуманістичні ідеї, до поширення яких він був причетний, давно девальвувалися, і людина вже не видається такою дивовижною і гідною усіх похвал істотою. Тому ставлення Піко делла Мірандоли до людини настільки далеке від сучасного, що сприймається уже як висока і недосяжна поезія. А отже – і як спонука до оновлення і пошуку. Адже диспут, запланований Піко, не відбувся лише в емпіричному світі – але у світі ідей він не скінчився донині. Він відбувся вже у вимірі міфу, ставши інтелектуальним явищем – навіть попри свою нереалізованість у світі. До цього диспуту може долучитися кожен охочий навіть зараз, через 500 років, і додати своє твердження, свій 901-ий тезис. Отож маємо нагоду пройнятися глибоким екстатичним збентеженням істоти, яка зрозуміла, що може вільно обирати найрізноманітніші форми для свого існування. І таким чином забути на мить про небезпеки, якими ця свобода обернулася потім. Чи згадати про власну гідність.

2011

---

[1] Передмова до нашого перекладу «Промови про гідність людини»

[2] Джованні Реале. Вступ до прочитаня «Бенкету» Платона // Платон. Бенкет / перекл. з давньогрецької і коментарі Уляни Головач. – Львів: Видавництво Українського Католицького Університету, 2005. – с. xi

[3] Л. Баткин. Итальянские гумансты. Стиль жизни и стиль мышления. М.: Наука, 1978. – с. 64