БАРОКОВІ ТОПОСИ
ПРОСВІТНИЦЬКОГО РОМАНУ
«РОБІНЗОН КРУЗО» ДАНІЕЛЯ ДЕФО
Корабель – ковчег свободи
Особливої
уваги потребує розгляд образу корабля в романі. Сідаючи на корабель у віці 18
років, герой тим самим чи не вперше діє самостійно, не керуючись нічим, крім
власної волі, залишаючи осторонь поради батька про гораціанську „золоту
середину”. На кораблі ж (баркасі) Робін утікає з полону „невірних”, повертаючи
собі свободу. Таким чином, корабель у свідомості читача з часом починає
асоціюватися з вільною дією, його палуба стає територією свободи вчинку й
вибору. Небезпека, яка чекає на необачного молодого моряка, це лише наслідок
того, що він насмілився діяти за своїм внутрішнім бажанням.
Але це
лише один із аспектів цього архетипного образу. Адже з часів Горація човен
часто символізував державу:
O кораблю, вважай, знову помчать тебе
В море хвилі буйні... Що ти?..
Вертай назад,
Кидай якорі...
Переклав
Микола Зеров
Але в контексті релігійної наснаженості твору
човен стає ще й символом усього людського суспільства з погляду дотримання ним
християнських норм. На таку думку наштовхують два епізоди, що в часі ніби
симетрично розташовані відносно Робінзонового перебування на острові.
Пливучи
баркасом попід берегами Африки, Робінзон зустрічає португальське торгове судно, капітан
якого й рятує блукальця. Усіляко підкреслюються суто християнські чесноти
капітана: щедрість, чесність, любов до ближнього. Екіпаж кориться його наказу
не чіпати майно Крузо.
Але із
зовсім іншою ситуацією має справу Робінзон на 28-му році свого самітництва. До
берегів його „володінь” підходить корабель, де екіпаж повстав проти свого
капітана. І конфлікт удається загалагодити лише Робінзону після його
повчального ув’язнення на острові.
Здається,
ніби на прикладі цих двох кораблів протиставляються дві парадигми суспільної
поведінки: перший символізує суспільство, де керуються нормами християнського
благочестя, а інший – суспільство, де егоїзм забуває про норми моралі. У такому
контексті „капітан” корабля (звернімо увагу, що жоден з них не має імені – ця
деталь дозволяє трактувати образи абстрактніше) – це втілення здорового глузду,
що діє за законами християнського благочестя.
Ситуації,
що розгортаються навколо чи на кораблі, мають досить прозору (старозавітну)
паралель. Шторм, що прибиває Робінзона до острова – це відлуння всесвітнього
потопу, в якому вижив лише Ной. Але якщо в Біблії Ной уже був благочестивий, то в новочасному романі герой залишається
живий з метою вдосконалення.
Коли ж по
28 роках герой справді доходить високого рівня благочестя, він сідає на
корабель як керманич, і рятує людей від загибелі на безлюдному острові.
Острів
Одіссей,
потрапляючи на різні острови, мав змагатися з чарами й чудовиськами. Крузо ж на
своєму острові має змагатися з чудовиськом набагато сильнішим, ніж ті, що були
відомі грекам – зі своєю совістю.
Волею випадку й провидіння Робінзо
опиняється в природному скиті, де має змогу усвідомити себе як людину в нових
координатах. Крузо навіть якось звертається до острова „О
щаслива пустеле”, за прикладом „пустельників” (у Григорія Богослова є навіть
„Моління про пустелю”), а свій схов називає „келією”.
Острів
знову викликає біблійні асоціації – його природа нагадує „землю обіцяну”
(наприкла, великий виноград, про який згадує автор).[1]
Якщо
суходіл є місцем, де герой Дефо або лише готується до справді самостійного
вчинку, або живе за правилом „золотої середини” (як це було під час його
плантаторського життя в Бразилії, також після повернення в Англію), а море є
топосом здійснення вільної волі героя, то острів, на який потрапляє герой, є
простором для духовного самовдосконалення. До того ж, за задумом автора, події,
що є втіленням (сва)вільної волі героя (втеча до Гулля, втеча із Сале і т.д.)
сталися в той же день року – 30 вересня. Варто наголосити ще й на тому, що
зовсім не випадковим є докладний опис торгівельних справ Крузо на суші – він
створює своєрідний „дискурс суходолу”, який протиставляється „дискурсу
корабля”, а потім острова, і втілює меркантильність і прагматичність світу (адже
так багато чисел не вживається в жодній
іншій частині роману).
Знову
з’являється низка алюзій зі Святим Письмом. Острів – це місце для божественних
одкровень (Іоанн Богослов написав своє „Об’явлення” –
в англійській традиції “Revelation”, тобто
„Одкровення” – на острові Патмос). До того ж, острів Крузо має гору, на яку
сходить герой (на гору сходив і Мойсей, приймаючи скрижалі завіту). Також у
„Діяннях святих апостолів” (розд. 27) мовиться про корабельну аварію, після
якої ап. Петро проповідує серед острів’ян.
Здається, що
це лише низка довільних асоціацій. Але в контексті релігійних роздумів, якими
було насичене життя Крузо на острові, вони вибудовуються в певну систему, яка
дає поштовх до кращого розуміння „місії” героя Дефо. Якщо згадати позицію автора-індепендента,
то стає зрозуміло, що перелічені обставини вказують, що кожна людина,
потрапивши у відповідні умови, може досягти того ж рівня спілкування з
Божеством, який був притаманний біблійним пророкам.
На острові
герой стає свідомий існування Бога, хоча до цього керувався лише „здоровим
глуздом”:
„Я
зовсім не думав про Бога чи Провидіння і чинив як справжній дикун – лише за
законами природи й загального здорового глузду, якого не так і дотримувався.” [2]
Можливо, під „загальним здоровим глуздом” тут мається на увазі й батьків
ідеал „золотої середини” („middle station”). У такому разі героєва відмова від батьківських настанов постає потрібною
передумовую пошуку інших цінностей, а його блукання морями набувають
метафоричного смислу – вони втілюють хиткий стан
пошуку нової віри.
Примітно, що опис видіння героя нагадує стилем „Одкровення” Іоанна:
„Я побачив чоловіка, що сходив із великої чорної хмари, у ясному пломені
вогню, і світло падало на землю. Він був такий сліпучий зокола, що я міг лише
поглянути в його бік. Він був такий жахливий, що неможливо сказати словами.”
„Апокаліптичний” дискурс у творі доповнює ще й землетрус, який згадується й
у видінні. Отже, це знаменує руйнування старого світу в душі героя, його
одужання і переродження для сприйняття нового.
Ситуація, у яку потрапляє
герой, нагадує Христову спокусу в пустелі. Цікаве враженя справляють слова: „Хто
двадцять років прожив серед океану, не повинен боятись хоч би й диявола”. Якщо
згадати, що острів Робінзон якось називав „пустелею”, то дві частини пазла
поєднуються...
„Робінзон Крузо” бароковий
і просвітницький
Крім згаданих старозавітних алюзій, у романі є досить відчутний бароковий
світоглядний струмінь. Наприклад, Крузо ніколи не міг бути впевнений, чого він
боїться й чому, і його страхи часто були безпідставними – тобто людина ніколи
не знає „таємних пружин” (як говорить
Робінзон в іншом місці) свого життя, героєві навіть спадає на думку гадка про
„безконечну доброту Провидіння, що, дбаючи про нас, не дає нам повного знання”.
А іноді герой висловлює разюче суголосні з бароковими думки:
„Страх небезпеки жахає нас у десять тисяч разів більше, ніж сама
небезпека... І тягар страху для нас набагато важчий, ніж зло, якого ми боїмось”
Це ж іншими словами повторена думка Монтеня „Нас лякають не самі речі, а
наші уявлення про них”!
Крім того, протягом свого перебування на острові, Робінзон майже не
здійснює „справжніх” учинків. Його життя заповнюють побутові справи і роздуми.
Власне сутичка із караїбами була порівняно недовгою. Але їй передували
напружені розмисли героя про
справедливість і виправданість своїх дій.
Тобто, можемо стверджувати, що Робінзон – герой барокового роздуму, а не
просвітницького вчинку.
[1] На цьому біблійні алюзії не закінчуються. Серед найяскравіших – це
порівняння Робінзона із Саулом, від якого відвернувся Бог, та з пророком Йоною,
який визволився з кита.
[2] Тут
наш переклад за текстом першого видання, що відтворене за адресою:
http://www.ebooktakeaway.com/daniel_defoe_1661_1731. В інших випадках ми
користуємося виданням ......, при потребі звіряючи переклад з оригіналом.
Немає коментарів:
Дописати коментар
Примітка: лише член цього блогу може опублікувати коментар.